Украинская журналистка, писательница из Одессы Зоя Казанжи высказала своё мнение по поводу очередной резонансной кампании по переименованию улиц в Одессе.
Своё мнение она высказала в Facebook.
Одесса News без сокращений публикует мнение одесской писательницы.
«Спочатку ставали в різноманітні грайливі пози і все не хотіли нікого дратувати, пояснюючи небажання перейменовувати топоніми/назви вулиць тим, що «не на часі» і краще гроші «на важливіше» витрачати.
Правда, «на важливіше» почали витрачати після публічних копняків. Це я про місцеве самоуправління. Про місцевих депутатів. Більшість із яких підпорядкована меру Труханову і кроку без погоджень не зроблять.
Коли всі терміни закінчились і голова ОДА підписав розпорядження у відповідності до закону, почався лемент: все не так і «громадськість не спитали».
Років 10 питали. І що? Кому допомогло? У нас деяка «громадськість» радо готова повернути вулиці леніна і жовтневої революції. І вони досить активні, не сумнівайтеся.
Враховувати точку зору треба. Але далі з думками громадськості має працювати експертне середовище. І комунікувати з мешканцями, пояснювати, займатися просвітництвом.
Хто не давав Одеській міській раді все це робити вчасно і з погодженнями? Тягли гуму, як могли. Думали, що знову пропетляють.
І ще, про «одеські скрєпи». Українські письменники, художники, архітектори, воїни, громадські діячі і інші наші діячі можуть бути увіковічені лише на території України. Бо у них є лише одна батьківщина. З якого переляку у нас має бути Пушкінська вулиця? У Пушкіна є своя батьківщина, от нехай там тішать око і слух пушкінські вулиці.
На окупованих територіях вони теж з пушкінів починали. Перше, що зробили. Мітять територію своїм. Бо знають, чому це важливо і як воно працює.
Ми захищаємо своє. Ми згадуємо своє. Ми вивчаємо своє. Ми цінуємо своє. Ми закарбовуємо своє.
Не треба жаліти собачку, по шматку відрубуючи хвіст. Радянщина, імперщина мають вмерти. Назавжди. І швидко».
Через день Зоя Казанжи вновь вернулась к этой теме на своей странице в Facebook.
«Я знаю, що великі тексти таки не читають. Але для мене важливо писати тут. Я пишу для однодумців, для тих, хто розуміє, про що я, хто, навіть маючи інші підходи чи відмінну позицію, вміє дискутувати, а не лише писати слово «п…р» з помилками.
Саме зараз Одеса бореться з Адєсой. Супротив надзвичайний. Ідеологам і іпсошникам дуже вигідно тримати наше місто в своєрідному гетто, нашіптуючи легковірним громадянам, що вони «особенные и уникальные», мають свої «язык и говор», мають пишатися своїм «искрометным юмором». Тим самим продовжуючи виштовхувати Одесу із загальноукраїнського контексту. Тримаючись за одеські скрєпи, цього разу у вигляді Жванецького і Бабеля із ЧК.
Все, що відбувалось всі ці два роки з перейменуваннями, робилось криво-косо, довго і натужно. І я, і ви це бачите і знаєте. Повірте, якщо місцевій владі щось треба, то вона собі ногу згризе, а зробить.
Я спробую ще раз пояснити, вірніше, повторити свій пост, написаний пару років тому. Я не пишу для того, щоб переконувати опонентів. Це не має сенсу в такому форматі. Я пишу, щоб розуміти і мати однодумців. Тому окрема дяка тим коментаторам, хто справді дискутує, а не пише відверту хєрню.
Що таке колоніальне мислення? Це явище, коли культуру метрополії знають краще, ніж свою. Коли більше переймаються втратою пам’ятника Пушкіну, ніж відсутністю пам’ятників своїм поетам. Носій колоніального мислення не відділяє поетів метрополії від поняття «свої». Тому й переживають за Пушкіна, як за «свого».
Колоніальне мислення – це, коли свою культуру називають «маленькою». На противагу «великой русской культуре», де посередні насправді письменники домінують і сприймаються як месії і генії.
Колоніальна освіта – це коли ти з піною біля роту вбиваєшся за пам’ятники Булгакову, Толстому, Достоєвському, а прізвища Хвильовий, Курбас, Підмогильний, Зеров. Плужник навіть не чув. Ну, може чув, але хто вони, що робили, чим відомі – хто зна.
Це коли плутаєшся і час від часу розповідаєш про «велику вітчизняну», бо саме ця назва намертво вклеєна в мозок, а перед тим, як виправити себе і промовити «Друга світова», робиш паузу, згадуючи.
Це коли кажеш «Прибалтика», «Киргизія», «Молдавія» замість — країни Балтії, Киргизстан, Молдова. Це коли вперше, і зовсім недавно почув географічну назву Сандармох, і поки не загуглив, що то таке і з чим їдять. Або не чув. І нічого про той Сандармох не знаєш.
Невідомо точно, скільки було репресовано української інтелігенції у часи сталінських репресій періоду Розстріляного Відродження. Деякі дані свідчать про знищення близько 30 000 осіб.
ТРИДЦЯТЬ ТИСЯЧ, вдумайтеся в цю страшну цифру! Було страчено цвіт української нації. Письменники, художники, лірники, кобзарі (розстріляного з’їзду кобзарів не було, то легенда, але це не заважало нищити кобзарів по всій країні), кінематографісти, режисери, актори, драматурги, журналісти, публіцисти, перекладачі, літературознавці, сценаристи…
В 1930 році друкувалися 259 українських письменників, а вже після 1938 року — лише 36! Із 223 письменників — 192 були репресованими (розстріляними чи засланими в табори з можливим подальшим розстрілом чи смертю), 16 — зникли безвісти, 8 — вчинили самогубство.
Тому ми так тяжко виповзаємо з оцього, колоніального. Тому в моїй Одесі до останнього слухали і захоплювалися сучасним російським письменником Дмитром Биковим. Мліли від інтерв’ю Ксюші Собчак і Дудя. Розповідали про охєрєнну цінність пам’ятника Катерині II. Хоча чому в минулому часі? І досі так. У нашому місті все ще тривають пошуки «хароших русских».
Он які баталії розгортаються з приводу пам’ятників колонізаторам. «Не трогайте русскую культуру, она ни в чём не виновата!». Винна. Тому що мовчала. Потурала. Сприймала. Толерувала. Відключала мозок і серце. Йшла на заклання і при цьому славила Сталіна і його приспішників-вбивць. Домінувала. Душила все українське.
Михайло Драй-Хмара. український поет, літературознавець, перекладач. Коли 1918 в Кам’янці-Подільському створюється український університет, 29-річний учений приймає запрошення його ректора Івана Огієнка і обіймає посаду приват-доцента на кафедрі слов’янської філології. В університеті Михайло читає слов’янознавство, церковнослов’янську мову, історію польської, сербської, чеської мов і літератур, низку інших курсів. Через 3 роки місто остаточно захоплюють червоні і Михайло потрапляє під чистки. Переїздить у Київ. Михайло був поліглотом, знав 19 мов. Це майже всі слов’янські. Знав він низку давніх мов — старослов’янську, старогрецьку, латину, санскрит. Знав новітні європейські мови — румунську, французьку, німецьку, італійську, фінську. Останньою мовою, яку вивчав Михайло Панасович, стала англійська. 1933, коли його безпідставно заарештували та нахабно звинуватили в приналежності до контрреволюційної організації у Кам’янецькому університеті. Однак слідству забракло доказів — і 11 травня 1933 ученого випустили, а 16 липня 1934 справу припинили та звільнили Михайла Панасовича під підписки про невиїзд. Але ні влаштуватися десь на роботу, ні щось надрукувати опальний професор уже не міг. Другий арешт (6 вересня 1935) і заслання на Колиму на 5 років не забарилися. Драй-Хмара був одним із небагатьох, хто на допитах не зламався, не наговорив ні на себе, ні на товаришів. Вбитий на Колимі. У 49 років. Дружині про загибель повідомили через 6 років.
Микола Хвильовий. Письменник неороманитичного стилю. В атмосфері тотального цькування і переслідування, покінчив життя самогубством. 39 років. Його твори та його ім’я залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні.
Майк Йогансен. Автор пригодницьких романів. Розстріляний в Києві. 40 років.
Дмитро Фальківський. Поет, прозаїк, перекладач, сценарист. Розстріляний у Києві. 36 років.
Гео Шкурупій. Один із лідерів панфутуристів. Розстріляний у Ленінграді. У 33 роки.
Клим Поліщук. Автор історичних романів. Розстріляний у Сандармохах. 45 років.
Юрій Вухналь. Письменник. Писав романи, гуморески, фейлетони, нариси. Розстріляний у Харкові. В 30 років.
І ще сотні, тисячі тих, хто міг би наблизити нашу свободу і незалежність. Тому і знищили. Замінивши симулякрами, спотворивши смисли і сенси.
Я знаю, що у нас тяжкий зараз шлях. Слабке наше місце не фронт, а тил. Багато зневіри і горя. Треба пройти і витримати. Інакше все це так і буде повторюватися до безкінечності».
Одесса News доносила до читателей мнение о переименовании улиц в Одессе известного украинского кино- и телепродюсера Александра Роднянского и российского юмориста Максима Галкина, жившего в детстве в Одессе.
Фото: instagram.com/alexander.rodnyansky
Больше новостей на нашем Telegram-канале: https://t.me/+K3QIJDVwDQhmNDMy
