Одеська кіносценаристка, письменниця Ксенія Заставська 29 лютого зустріччю в Одесі завершує літературний тур, в рамках якого презентувала книгу «Щедрик. Моя сповідь».
Завершуючи цю довготривалу напружену роботу, Ксенія дала інтерв’ю кореспонденту Одесса News.
— Пані Ксеніє, як виникла ідея написання книги «Щедрик. Моя сповідь»?
Колись на питання одного журналіста, чи збираюсь я коли-небудь написати мемуари, я відповіла: «Ніколи!» Згадую: «Ніколи не кажи ніколи!». Дійсно, ніколи не думала писати мемуари. Хоча ця книга не зовсім мемуари, це скоріше моя сповідь про ті події мого життя, які стосуються написання сценарію «Щедрик». Відразу хочу зазначити, на мою думку, це найсильніший твір зі всіх моїх романів і сценаріїв.
А книгу я вирішила написати після того, як мені зателефонувала Олена Нужна – моя товаришка і директорка видавництва «ВД Простір». Вона випадково натрапила на групу, де йшло обговорення фільму «Щедрик». Серед іншого хтось запитав про сценаристку. Люди підхопили тему і почали писати, що «сценаристка не з’являється на прем’єри і покази фільму, не читає повідомлень і не відповідає людям». Потім пролунало питання: «Чи взагалі вона жива?», після чого хтось навіть написав, що «шкода людину, яка не дожила до свого тріумфу».
Я зрозуміла, що треба відповісти. Відкрила месенджер, бо раніше в мене було таке налаштування, що я бачила повідомлення тільки від друзів по фейсбуку. Відповіла на всі повідомлення, після чого почала відповідати людям у групі, на яку натрапила Олена. Чим більше я відповідала, тим більш лунало запитань. Багато з них повторювалися. Відповісти всім в мене не було можливості.
Тоді Олена запропонувала написати книгу. Я навіть пожартувала, що назву її «Я жива». Але перед написанням вирішила запитати читачів, що для них цікавіше: роман чи мої спогади. Коли чесно, гадала, що всі напишуть – роман. Але всі відповідали – спогади. Тільки дві людини написали: і роман, і спогади. Я не мала права не виконати обіцяного. Так виникла ідея написання цієї книги. Згодом видавчиня запропонувала назву «Щедрик. Моя сповідь».
— Про що саме книга?
В книзі я відповідаю на численні питання глядачів, що виникли після перегляду фільму. Також розповідаю, чому саме вирішила написати цей сценарій, про нелегкий шлях до екранізації, про людей, які допомагали на цьому шляху. Багато уваги приділила долям головних героїв. І є там сюрприз – перша глава майбутнього роману. Коли читачам сподобається, я напишу роман.
— Хто організовував і фінансував ваш літературний тур. Яка була його мета?
Запропонувала презентаціїю книги «Щедрик. Моя сповідь» директорка видавництва «ВД Простір» Олена Нужна. Ми удвох з пані Оленою узгодили весь графік нашого туру. Витрачали ми свої власні гроші на всі переїзди і проживання. Зазвичай, такі витрати покриваються за рахунок продажу книжок. Але цього разу я прийняла рішення передати весь свій гонорар від продажу книг на потреби 88 окремого батальйону морської піхоти.
Було дві мети цього туру. Перша — познайомити читача з книгою, особисто поспілкуватися, відповісти на питання. Друга – зібрати донати для наших захисників.
— Які міста ви відвідали в рамках цього туру? І чому саме були вибрані ці міста?
Розпочався літературний тур у Києві. Спочатку ми хотіли першим відвідати Івано-Франківськ, бо саме там відбуваються події, які я описала у сценарії. Але так вийшло, що на ті дати, на які ми могли приїхати, нас не могли прийняти. Тому вирішили розпочати зі столиці. Потім були Острог, Рівне, Івано-Франківськ, Львів, Червоноград, Луцьк, Кропивницький, Ужгород, Вільнюс і Лімассол. Закінчуємо тур, як і планували, в Одесі в останній день зими. Вибирали міста, коли чесно, за запрошеннями. Хоча не змогли відвідати всі міста, де на нас чекали.
— Як пройшли зустрічі з читачами? Які найбільш запам’яталися?
Майже всі зустрічі пройшли чудово. Приймаюча сторона кожного міста намагалася зробити презентації незабутніми. Люди раділи, ставили багато питань, дарували подарунки і квіти. Черги під час автограф-сесій були величезні.
В Києві зустріч відбулася під час двох повітряних тривог. Через це багато людей не змогли потрапити з правого берега Дніпра на лівий, де проходила презентація. Прикро було, що через ковід, який вирував того часу у столиці, не прийшли друзі, на яких я чекала. Головне, що прийшла чудова актриса Наталя Васько, незважаючи на те, що на ранок наступного дня вона виїжджала на гастролі. Саме їй я подарувала перший примірник книги «Щедрик. Моя сповідь», порушивши традицію. Бо завжди перший екземпляр нового твору я дарую своїй донечці.
Хочу зазначити, що тільки завдяки Наталі сценарій було екранізовано і глядач побачив фільм. Чудова актриса ще й запропонувала дві сцени, яких в мене не було. Шкода, що їй не довелося зіграти головну роль. Мені досі боляче про це згадувати. Наталя прочитала для гостей першу главу майбутнього роману.
Запам’яталося, як в Івано-Франківську презентація проходила в День української хустки. Всі жінки були в наших чарівних українських хустках. Ольга Кирста – організаторка зустрічі — подарувала мені чудову українську хустку. Нарешті мені вдалося розвіртуалитися з чудовою українською письменницею Любов’ю Загоровською і поетесою Оксаною Драгомирецькою.
В Острозі презентація проходила в Музеї книги і друкарства, що для мене було дуже почесно. Як відомо, саме в цьому місті була надрукована перша українська книга. Острожчина — Батьківщина моїх пращурів по татовій лінії. Тому було багато теплих спогадів, пов’язаних з моєю бабусею. Були присутні люди, які її пам’ятають. Нагадаю, що саме моя бабуся була прообразом головної героїні фільму – Софії.
В Червонограді Руслана Федюк організовувала зустріч. На початку презентації у запису з Канади лунав «Щедрик» у виконанні талановитої молодої співачки Влади Фондери. А потім виконували українські колядки та пісні наживо співачки гурту «Вишиванка» Марія Савчук, Ірина Дуванова та Віра Олеш.
До Кропивницького мене запросила Інна Колпак, яка організувала ще 2014 року волонтерський центр «Серця матерів». А модерував зустріч відомий історик Юрій Митрофаненко. Він підготував цікаві історичні матеріали про Леонтовича, хор Кошиця та інші.
У Луцьку було дві зустрічі і обидві організовувала Наталя Журавльова – художній керівник Дитячої театральної студії. Запам’яталася зустріч в хабі «ВОНА», де були присутні жінки-переселенки і дружини військових. Ми сиділи колом і спілкувалися, наче знайомі дуже давно.
В Ужгороді презентацію відкрив заслужений академічний Закарпатський народний хор під керівництвом Наталії Петій-Потапчук чудовим виконанням «Щедрика». На зустрічі були присутні представники Закарпатської облдержадміністрації, відомі письменники, художники, історики. А сама зустріч проходила в Художньому музеї. Модерувала зустріч представниця консульства Литви Інна Туряниця, а організатором була Віра Жменяк, відома дитяча письменниця.
У Вільнюсі зустріч пройшла двома мовами: українською і литовською. Так вийшло, що я запросила своїх литовських друзів, серед яких була Голова спілки письменників Литви Біруте Йонушкайте, видавець Вілюс Гюжаускас та багато інших. Для них паралельний переклад робила Голова громади українців Наталя Шервітене. Ми не домовлялися заздалегідь. Я попросила її допомогти тоді, коли вона прийшла на зустріч. Тобто, все було без попередньої підготовки, але пройшло чудово. Литовські друзі пошкодували, що немає фільму литовською мовою.
У Лімассолі була незвичайна зустріч. Мені написала голова освітнього центру «Крила» і українського Пласту на Кіпрі Лілія Лапєєва. До цього моменту ми не були знайомі. Я погодилася і приїхала. Людей було багато і вперше таке сталося, що всім не вистачило книжок.
Запам’яталася одна з презентацій у Львові (там було дві), що проходила у Дитячий бібліотеці. Коли ми зайшли до зали, на нас чекав хлопчик років 10-12. Він спеціально прийшов за годину, щоби не запізнитися. Звали його Даня, він переселенець з Харкова. Він подивився фільм і був вражений. Даня розповів про свою сім’ю, про обстріли, які вони пережили, про життя у Львові. Я слухала цього чарівного хлопчика і ледве стримувала сльози. Тоді я зрозуміла, що тільки заради таких дітей треба писати сценарії і створювати фільми. Звісно, що для Дані я подарувала книгу.
— Тобто, всі презентації пройшли чудово і не було ніяких неочікуваних ситуацій?
Ні, не всі зустрічі пройшли чудово. У Таллінні відмінили зустріч, бо я захворіла. У Варшаві, до центру, де кілька разів демонстрували фільм «Щедрик» і повинна була пройти презентація книги, ніхто не прийшов. Там не було ані афіш, ані повідомлень про зустріч. Випадково зайшла одна дівчина, яка знаходилася в цьому приміщенні на іншому заході. Вона розповіла, що ніхто не знав про презентацію. Не прийшла навіть організаторка зустрічі, замість неї вибачалася інша. Гадаю, що це була спланована акція. Знаю, що є люди, які, напевно, бояться того, про що я могла розповісти на сторінках книги.
— Ви заінтригували. Про що саме ви розповіли на сторінках книги і які люди можуть цього боятися?
Я не розповіла в книзі про те, чого ті особи напевно бояться. Навіть не згадала про них і зараз називати не хочу. Єдине, що зазначу і про що нікому, окрім вас, не розповідала, що заради того, щоби фільм вийшов на екран, я пережила шалене приниження і піддалася справжньому булінгу. Але більш ніяких подробиць я не розповідатиму.
— Прикро, що таке сталося. Ви згадали, що вам ставили багато цікавих питань. Які найчастіше лунали? Які найбільш вразили чи були незручними для вас?
Найбільш питань було про те, чи справжня історія, чи вигадана. Люди дивувалися тому, що це вигадана історія. Єдиний прототип, який є – це прототип Софії. Хоча життя моєї бабусі тільки частково взято за основу образу головної героїні.
Питали, чому саме той період історії країни я описувала. В книзі є відповідь на це питання. Я приблизно років з 10 цікавилася згаданим історичним періодом. Тоді це було табу. Тому, коли з’явилася правдива література на цю тему, я багато чого перечитала і повністю переосмислила свої знання, які нав’язувала радянська система.
Запитували, як склалася доля Софії. Я розповіла, що вона загинула у сталінських таборах.
Питали про депортацію поляків. З’ясувалося, що більшість людей не знають про депортації нічого. Я розповідала про всі хвилі депортацій, які влаштувала радянська влада на всіх «звільнених землях» Західної України та країн Балтії.
Питали, чи очікувала я такий успіх фільму. Скажу чесно, що всі, хто читали сценарій, пророкували успіх. Навіть багато хто з кіномитців очікували великого успіху від фільму. Багато питань було, яким чином сцени зі сценарію, який було написано 2014 року, повторюються в сьогодення. На жаль, коли не були своєчасно засвоєні уроки історії, то все повторюється. Якщо би люди знали правду про минуле, напевно, не допустили б такої «дружби» з росією після розпаду СРСР.
Чи були незручні питання? Звісно, що були. У Червонограді було питання, чому так багато смертей у фільмі. Чи не можна було когось залишити в живих? Прийшлося обґрунтовувати загибель кожного героя і зізнатися, що мені теж шкода кожного з них.
Було питання в Кропивницькому стосовно назви. Історик, якому дуже сподобався фільм, жадав побачити Леонтовича. Річ в тім, що спочатку назва була умовною. Я теж гадала, що треба було її змінити через те, що фільм не про створення всесвітньовідомої мелодії. Але після передачі авторських прав я не вирішувала ці питання. А коли спитали, якою могла бути назва, то питання застало мене зненацька. Пройшов час і я не думала про альтернативну назву.
Неочікуваним було питання в Івано-Франківську: чи мала я на увазі якийсь конкретний будинок і чи його я описувала у сценарії? Я, дійсно, описувала будинок на вулиці Галицький, але не змогла згадати номер. Мені досі незручно за це. Ще саме у Франківську несподіваним було питання: чому мене не було на прем’єрі фільму? Люди розповіли, що очікували побачити мене саме на прем’єрі, бо ще 2019 року я давала інтерв’ю на місцевому каналі і обіцяла приїхати на перший показ фільму. Мешканці міста прийшли на зустріч, купили квіти для мене, щоби привітати з прем’єрою… Під час презентації я розгубилася і чесно відповіла, що мене не запросили. Зависла пауза. Прийшлося пожартувати, що, напевно, ті, хто влаштовували показ, подумали, що я погано виглядатиму на їхньому фоні. Після презентації в Івано-Франківську, на всіх подальших зустрічах, щоби запобігти питань стосовно знімального процесу, я намагалася відразу зауважити, що не була дотична до зйомок, і перевести розповідь на книгу.
Але у Лімассолі забула це сказати, і пролунало питання про те, як зі мною узгоджували акторів на ролі. Я чесно відповіла, що ніяк не узгоджували і я не мала відношення до вибору акторів. До речі, це питання пролунало вперше. Я розповіла, що є таке правило — після того, як сценарій потрапляє до режисерів, вони повністю відповідають за фільм. Навіть завжди оголошується — «Фільм режисера такого». І це є правдою. Хоча при виборі акторів інші режисери радяться зі сценаристами. Але про це я не сказала на зустрічі.
— Тобто, з режисеркою «Щедрика» працювати вам було незручно?
Ні, мені було зручно. Просто у кожного режисера своя манера співпраці зі сценаристом. До початку зйомок я багато чого переробила під бачення Олесі Моргунець-Ісаєнко. Вона дуже талановита людина і мені було з нею цікаво працювати. Розбіжності, що виникали, були творчі. І це нормально. Вона неодноразово дякувала за сценарій і завжди згадує про мене у своїх інтерв’ю.
— Після презентацій, що саме відповіли читачі: чи бути новому роману, першу главу якого Ви розмістили у книзі «Щедрик. Моя сповідь»?
Мені дуже приємно, що читачам сподобалася і моя розповідь, і перша глава роману. Тому, звісно, я напишу роман. Він буде складатися з двох частин. Перша — Софія. Друга – Ярослава.
Фото надані Ксенією Заставською
