Сегодня, 29 апреля, отмечается 105-я годовщина со Дня поднятия на кораблях бывшего Черноморского флота Российской империи флага Украины, что, согласно требованиям временного закона «О флоте Украинской Народной Республики», произошло 29 апреля 1918 года в Севастополе.
Символично, но именно под этим флагом и сегодня смело идут в бой с российскими захватчиками украинские военные моряки, лётчики и морские пехотинцы.
По случаю 105-летия со Дня поднятия флага Командующий Военно-Морскими Силами ВС Украины вице-адмирал Алексей Неижпапа вспомнил о прошлом и провёл исторические параллели событий более 100-летней давности и днём нынешним в интервью информагентству АРМIЯ INFORM.
— Пане віце-адмірале, 29 квітня 1918 року вважається початком формування флоту України після підняття прапора України на кораблях російського чорноморського флоту. Що ви можете сказати про цю подію? І яку роль, на Вашу думку, той доленосний день відграє сьогодні в сенсі виховання та спадкоємності традицій для нинішнього покоління військових моряків?
Загалом створення УНР стало початком відбудови нашої державності, про існування якої багато століть мріяли наші славетні пращури. Цілком природними були й їхні прагнення щодо створення свого війська та військо-морського флоту. Невипадково, що вже за п’ять днів після проголошення ІV універсалом Української Центральної Ради незалежності УНР від Росії, було ухвалено тимчасовий закон «Про флот УНР». Українці, які служили тоді на лінкорах, крейсерах та есмінцях у Криму та Севастополі, зокрема і перший командувач Чорноморського флоту УНР контр-адмірал Михайло Саблін, 29 квітня 1918 року взяли на себе велику відповідальність, спустивши чужі нам прапори та піднявши на кораблях, у фортецях та взагалі у всіх підрозділах флоту жовто-блакитний стяг України. Той день можна вважати початком формування нашого вітчизняного флоту.
До речі, п’ять років тому, з нагоди святкування 100-річчя цієї події, до нас в Одесу зі США привезли цей стяг, який зберігав та передав до музею в Чикаго видатний історик, публіцист та офіцер військово-морського флоту УНР Святослав Шрамченко. Зараз цей прапор знов знаходиться на зберіганні в американському музеї. Але у нас вже є певні домовленості з керівництвом цієї установи щодо повернення після нашої перемоги над російськими агресорами прапора туди, де його вперше і було піднято — до Севастополя.
А щодо ролі події з підняття прапора України 105 років тому, то цей прапор й сьогодні майорить на кораблях ВМС України. Він підіймає бойовий дух, веде в атаку та надихає на подвиги. Під ним і сьогодні сміливо йдуть у бій з російськими агресорами наші військові моряки, льотчики та морські піхотинці. Під цим прапором ми вже здобули багато перемог. Для нас він є не лише символом держави, а й нашою флотською душею.
— На жаль, історія циклічна. І сьогодні, у 2023-му, ми знову, як і 105 років тому, вимушені зі зброєю в руках битися за нашу незалежність все з тими же російськими агресорами. Чому, на Вашу думку, Росія ніяк не вгамується та продовжує реалізовувати свою загарбницьку політику щодо України?
Так, на жаль, історія рухається за своєю спіраллю і крізь століття все повторюється. Можна тривалий час розмірковувати з приводу того, чому наш східний «сусід» так підступно й злочинно себе поводить. Загалом боротьба українського народу за вивільнення своєї землі від імперських загарбницьких посягань росіян триває багато століть. Навіщо вони постійно намагаються захопити наші території? Я б відповів на це запитання в такий спосіб — Росія прагне бути повноцінним членом європейської спільноти. Але намагається туди потрапити не шляхом побудови демократичного суспільства, розвитку економіки, притаманних для більшості європейських країн, а хоче розширити свої території шляхом захоплення нових земель, зокрема країн Східної Європи та насамперед України. Нічого й ніколи не змінюється в цьому сенсі в політиці так званого сусіда. І російське політичне керівництво це робило й робить у всі часи, виправдовуючи власні імперські амбіції всілякими надуманими причинами — боротьбою за права трудящих, денацифікацією, демілітаризацією тощо. Вигадані приводи для цього у них завжди знайдуться. Але у порівнянні з тим же 1918 роком, коли УНР не мала всесвітнього визнання як суверенна та самостійна держава, нині ми живемо у визнаній всім світом незалежній Україні, яку поважають та всіляко підтримують майже всі країни світу. Крім того, у нас є своя національна ідея і саме нам, нинішньому поколінню українців, випала як важка доля, так і честь поставити крапку в цій багаторічній війні та за допомогою зброї перемогти войовничого східного «сусіда».
— У здобутті перемоги на війні велика роль відводиться і нашим Військово-Морським Силам, які Ви маєте честь очолювати. Скажіть, будь ласка, в якому стані особовий склад цього невіддільного виду Українського війська зустрів початок широкомасштабного російського вторгнення у лютому 2022 року? Чи були готові військові моряки до такого розвитку подій?
Ви знаєте, напевно, неможливо одразу казати про лютий 2022-го, не згадуючи про інші роки становлення й розвитку ВМС України. Адже вітчизняний флот пройшов дуже важкий шлях від дня свого формування до сьогодення. Так сталося, що за своєю військовою службою я є ровесником нашого флоту. Адже друге його відродження відбулося у 1992 році, коли я вступив до Військово-морського інституту в Севастополі. Тож етапи його становлення відбувалися на моїх очах. Хочу нагадати, що на відміну від інших видів військ, де після розпаду СРСР колишні радянські округи, армії, корпуси та з’єднання у повному складі за територіальною ознакою увійшли до складу ЗС України, на Кримському півострові понад 31 рік тому на уламках Радянського Союзу було сформовано два флоти — наш український та ворожий російський. При цьому все найкраще в сенсі озброєння, корабельного складу було передано росіянам. Ми ж, можна сказати, почали формувати Військово-Морські Сили з нуля і в досить стислі терміни з цим завданням впоралися.
Завдяки чому або кому? Завдяки людям — справжнім офіцерам та українцям, які у 1992 році ухвалили єдине правильне рішення служити рідній країні та переїхали до Криму з різних флотів і флотилій колишнього СРСР. Вони ж тоді, понад 31 рік тому, створили організаційну групу з формування ВМС України та заклали фундамент щодо їхньої розбудови. Перед ними постало дуже багато проблемних питань, що вимагали негайного вирішення. Ці питання стосувалися й підготовки офіцерського та старшинського складу, й виконання ремонтних робіт на суднах та оснащення частин і з’єднань озброєнням й технікою.
Не слід забувати, що коли йдеться про військово-морський флот, то ми маємо на увазі не лише корабельний склад, а й ту ж морську авіацію та морську піхоту. Так, у порівнянні з іншими видами Українського війська, за своєю чисельністю флот є невеличким. Але за наявністю в його складі різних родів військ та напрямками виконання бойових завдань ВМС є дуже потужним і складним військовим організмом.
Вже у 1992 році на базі колишніх радянських навчальних військово-морських закладів почалося навчання курсантів за програмою підготовки офіцерського й старшинського складу. Спускалися на воду та вводилися до експлуатації закладені ще за радянських часів фрегат, корвет, розвідувальний та малий десантний корабель. Була сформована палубна авіація, окремий батальйон морської піхоти, бригада берегової охорони. Невдовзі наші кораблі та морські піхотинці стали долучатися до операцій НАТО та Євросоюзу з підтримання миру та безпеки цивільного судноплавства у Середземному морі та Індійському океані. Про Україну дізналися, а її прапор високо майорів у багатьох куточках світу.
Про рівень навченості та підготовки особового складу ВМС України красномовно свідчить і той факт, що під час контрольної перевірки стану боєздатності флоту, яка була проведена Генеральним штабом ЗС України у вересні 2013 року, майже всі кораблі та навіть підводний човен буквально впродовж трьох-чотирьох годин вийшли у відкрите море. Саме завдяки цим людям, які стояли у витоків створення сучасних ВМС у 1992 році та передавали свій досвід молодому поколінню офіцерів, старшин і матросів, на той час наш флот вже був всесвітньо визнаними та потужним військовим організмом.
— Але настав 2014 рік… і сталася підступна анексія Криму з боку Росії. На жаль, чимала кількість наших військових моряків залишилися служити на півострові. Справжні патріоти — адмірали, офіцери, старшини, сержанти та матроси зі своїм прапором передислокувалися на материкову частину України. Але у підсумку флот опинився в плачевному стані. Напевно, як і у 1992 році, майже все треба було починати з нуля. Як пережили Ви той складний період? Що додавало вам сил, аби не зламатися та, попри всі негаразди, наполегливо працювати й рухатися вперед?
Про зрадників я казати не буду. Надалі вони нестимуть не лише моральну, а й кримінальну відповідальність. Краще я зупинюся на тих, хто залишив у Криму все, зокрема і власні домівки, та, можна сказати, переїхав у невідомість. Ви навіть не уявляєте, яку злість ми відчували до росіян. Але вже тоді ми добре усвідомлювали, що анексією Криму війна з ними не закінчиться, і треба було брати себе в руки та знов майже все починати з нуля.
Можна стверджувати, що тоді вдруге, а якщо враховувати і 1918 рік, то втретє була створена організаційна група з розбудови українського флоту, на чолі якої був тодішній командувач ВМС України віце-адмірал Сергій Гайдук. Часу на адаптацію й розкачування у нас фактично не було. Треба було готуватися до відбиття подальшої збройної агресії з боку росіян. І в дуже стислі терміни на базі 1-го окремого батальйону морської піхоти було сформовано ротну тактичну групу, особовий склад якої за кілька місяців після виходу з Криму на материк вирушив на війну під Маріуполь. Що показово, до складу РТГ увійшли не лише морпіхи, а й військові моряки зі штабу ВМС та інших кораблів і підрозділів флоту.
Уявляєте, яку люту ненависть вони відчували до загарбників і як були готові битися за рідну Україну. Це завдяки їм, серед яких сьогодні, на превеликий жаль, є загиблі, наш флот, попри всі невтішні прогнози, вистояв і розбудовується далі. А дев’ять років тому, після перебазування з Криму, нам передусім необхідно було чітко визначитися з приводу того, яким ми бачимо флот у сенсі його бойових спроможностей за три, п’ять, десять років. І тоді ж розпочався складний процес щодо формування нових частин, бригад, дивізіонів і підрозділів. При цьому, як і зазвичай, тривало це в умовах обмеженого фінансування.
— І що конкретно було зроблено вами в цьому напрямку?
Перше, що ми зробили, це налагодили підготовку кадрів. Уже 1 вересня 2014 року до новосформованих військових навчальних закладів морської справи пішли навчатися курсанти та ліцеїсти, які раніше це робили у Севастополі на базі Академії військово-морських сил та Військово-морського ліцею, а також було здійснено набір на 1-й курс навчання. По-друге, стали формувати нові корабельні з’єднання з-поміж тих суден, які вийшли своїм ходом з Криму або згодом були поверненні росіянами у несправному стані. Їх треба було відновлювати, ремонтувати та якнайшвидше ставити до строю, проводячи при цьому швидкими темпами навчання та бойове злагодження екіпажів. Згодом ми почали потрохи отримувати перші кораблі від наших західних партнерів, зокрема зі США. Відновили участь як у національних так, і міжнародних навчаннях. І навіть, попри російську агресію, разом із партнерами зі США вже у вересні 2014 року українські моряки взяли участь у традиційних двосторонніх навчаннях «Сі Бриз» з відпрацювання питань щодо проведення міжнародної операції зі встановлення та забезпечення безпеки судноплавства в кризовому районі, що тривали у північно-західній частині Чорного моря. І такого масштабу навчання із залученням моряків інших флотів світу надалі відбувалися щороку до 2021 року
Завдяки мужності військовослужбовців морської авіаційної бригади, які майже в повному складі на літаках і гелікоптерах перебазувалися з Кримського півострову на Миколаївщину, нам вдалося зберегти і наш авіаційний потенціал. І в цьому вбачається особиста заслуга загиблого навесні минулого року в бою з російськими агресорами тодішнього командира бригади, Героя України полковника Ігоря Бедзая.
Це дало нам змогу розробити програму розвитку морської авіації, завдяки чому ще до початку широкомасштабного російського нападу на базі бригади була створена перша ескадрилья безпілотних літальних апаратів «Байрактар».
До речі, торік, на початку війни, ці БПЛА дуже ефективно себе проявили під час виконання розвідувальних завдань та ураження техніки та живої сили противника. І воювала ескадрилья не лише над морем, а й над суходолом півдня країни.
Як я вже розповідав, у 2014 році ми розпочали відновлювання морської піхоти зі створення ротної тактичної групи. А вже у 2018 році було створено Командування морської піхоти ВМС України на чолі з генерал-майором Юрієм Содолем, до складу якого увійшли бригади та окремі батальйони моріпхів, реактивний артилерійський полк, артбригада та інші частини. Тобто ми добре усвідомлювали, що Росія обов’язково намагатиметься захопити всю територію України, і перемогти її лише шляхом застосування лінійної тактики ведення бою буде неможливо. За бойовим потенціалом співвідношення сил і засобів було не на нашу користь, і треба діяти маневрено та відповідати ворогу асиметрично.
Це росіяни вважали, що у нас ВМС взагалі нема. А ми в той час розробили концепцію розвитку вітчизняного флоту, за якою будували й будуємо навіть і зараз наш флот.
Здається, в грудні 2021 року, відповідаючи на запитання журналістів, я сказав, що навесні 2022-го в нашому виді буде створений новий рід — берегові ракетні війська. Так воно і сталося. І це було передбачено саме цією концепцією. За планом, у квітні минулого року ми мали провести кваліфікаційні стрільби з ракетного комплексу «Нептун». Ми їх і провели, тільки не по умовних, а по реальних цілях противника. І саме завдяки береговим ракетним військам вже минув рік відтоді, як пішов на дно колишній флагман рашистського флоту крейсер «Москва», а площа сірої зони в Чорному морі сьогодні становить 25 тисяч квадратних кілометрів. Не може близько підходити агресор до наших берегів, побоюється нашої зброї. І правильно робить.
— Тобто ворог не заскочив Вас зненацька, на що, напевно, дуже сильно сподівався. І до широкомасштабного російського вторгнення Військово-Морські Сили виявилися підготовленими.
Саме так. Ми ретельно готувалися до його широкомасштабного нападу. Знали, звідки чекати з боку росіян загроз та розробляли плани щодо їх уникнення. І сьогодні в морі основним фактором, що стримує агресора, є наявність та укомплектованість сучасним озброєнням, зокрема і протикорабельними ракетами американського виробництва «Гарпун», наших берегових ракетних військ.
Але водночас нам є ще над чим працювати щодо набуття бойових спроможностей із захисту території нашої держави. І в цьому напрямку, зокрема й завдяки допомозі з боку іноземних партнерів, ми постійно рухаємося вперед, здійснюючи переоснащення флоту сучасними зразками озброєння та отримуючи нові катери та кораблі.
— Але, щоб ефективно управляти озброєнням та технікою іноземного виробництва, треба цього навчатися. Американські та європейські інструктори кажуть, що ми дуже швидко вчимося навіть з випередженням затверджених ними графіків. В чому, на Ваш погляд, запорука такого успіху? Невже українці у порівнянні з іншими мають якісь особливі здібності?
Те, що українці — дуже винахідливі та працездатні люди, знають всі. Але вони швидко вчаться не через якусь свою особливість. Розумієте, на нашій землі триває дуже жорстока війна. І, щоби перемогти в цій битві, необхідно мати певну зброю та вміти впевнено її застосовувати. Ось в тому і полягає цей основний секрет — у бажанні якнайшвидше перемогти агресора і при цьому залишитися живим. Колись ми навіть і гадки не мали, що нам передадуть ті ж «Гарпуни». Але одна справа їх отримати, а інша — навчитися прицільно з них стріляти. І скажу відверто, досить швидко наші ракетники цю науку опанували. Чому? Через те, що мали вже певний досвід щодо ведення вогню з того ж вітчизняного ракетного комплексу «Нептун». Так, є різниця щодо тих же тактико-технічних характеристик тощо. Але загалом принцип роботи та застосування цих протикорабельних ракет схожий. Треба лише мати певний досвід та бажання.
Те саме стосується і наших артилеристів, які досить швидко опанували техніку ведення вогню із 155-мм гаубиці іноземного виробництва М777.
— Це своєю чергою для всього світу свідчить про те, що українські ВМС високо і гордо тримають прапор України. Наскільки Ви впевнені, що нині вони утримають наш прапор свободи на визначеній висоті?
Упевнений на сто відсотків! Адже на дворі не 1918-й, а 2023 рік. Україна є всесвітньо визнаною демократичною державою, що має потужне військо та флот, які своїми рішучими діями проти російських окупантів приємно здивували весь світ. Під цим прапором, що символізує свободу від тиранії, наші бійці сміливо йдуть в бій, і невдовзі він знов майорітиме в Севастополі та інших тимчасово окупованих ворогом містах і селищах нашої єдиної неподільної України. Нашому прапору вже 105 років, і якби хто не хотів цьому завадити, він символізуватиме нашу державність ще впродовж багатьох століть. А 29 квітня назавжди увійшло в історію України як початок формування українського флоту. Флоту, в якого вже є велике минуле, та на який чекає велике майбутнє!
Вячеслав Диордиев
Больше новостей на нашем Telegram-канале: https://t.me/joinchat/UtNeW3LzPmqqxBod
