Останньою презентацією книги «Щедрик. Моя сповідь» в Одесі відома письменниця, кіносценаристка Ксенія Заставська (Оксана Присяжнюк) завершила великий літературний тур Україною в останній день лютого.
Незважаючи на велику завантаженість, письменниця зустрілась з редактором видання «Одесса News» і відповіла на запитання про свою зустріч з одеськими шанувальниками її творчості, про війну, про своє життя в цей випробувальний для Одеси і всієї України час.
Пані Оксано, чому саме це остання презентація і чи випадково обрана дата?
Презентація остання, бо наклад книги повністю розпродано. В мене лишилося всього 4 книги. Це дивовижний результат.
Дату я вибрала невипадково. Дійсно, така дата буває раз на чотири роки. Крім того, місяць лютий для нас став, справді лютим, який триває два роки. Мені хочеться, щоби нарешті у рік, коли є довгий місяць лютий, закінчився лютий період для всіх українців. І не просто закінчився, а нашою Перемогою!
Як пройшла зустріч. І чи відрізняється презентація у рідному місті від інших презентацій?
Було чудово! Нас прийняли у бібліотеці імені Грушевського і господинею була чарівна Ольга Нагорнюк. Це була зустріч всіх своїх – тобто зустрілися люди, близькі за духом, з чіткою проукраїнською позицією, які відомі у нашому місті.
Модерувала презентацію відома журналістка Світлана Бондар. Були присутні мої друзі, рідні і однодумці. З багатьма людьми знайомилася під час презентації.
Я була рада всіх бачити, кожного обійняти, намагалася поспілкуватися і приділити увагу. Добре, що вистачило всім книжок, бо черга під час автограф-сесії була і до презентації, і після.
Тобто, була тепла зустріч, але й відповідальність була шалена. Я дуже хвилювалася.
Так вийшло, що ми зі Світланою Бондар – відомою журналісткою, сьогодні – завідувачкою літературно-драматичною частиною в Одеському українському драматично-музичному театрі ім. Василька, не обговорили питання. Я звернулася до неї з проханням стати модератором зустрічі і безмежно вдячна за те, що вона погодилася. Я надіслала книгу в електронному вигляді і все. Пані Світлана дуже зайнята людина, тому на зустріч і окреме обговорення майбутньої презентації в неї не було часу. Зустрілися ми в залі бібліотеки і почали спілкування без всілякої підготовки.
Чи були якійсь незвичні питання?
Що цікаво, пані Світлана не повторила жодного питання, які лунали на інших презентаціях. Так вийшло, що люди в різних містах ставили іноді однакові питання, а от в Одесі всі питання відрізнялися від попередніх.
Розпочала пані Світлана доволі цікаво. Спитала про те, як мої батьки ставилися до того, що я з дитинства виявляла літературні здібності. Тому, як я звикла говорити правду, то відверто розповіла, що батьки не дуже підтримували таке моє хобі, як вони вважали. А я мріяла стати лікарем. Хоча в школі брала участь у всіх літературних конкурсах і олімпіадах. І вчителька літератури пропонувала вступати до філологічного факультету нашого університету. Ще я мала гарні математичні здібності. Коли про це розповідаю, то всі дивуються. Навіть в інституті моїм улюбленим предметом була вища математика. Скажу, що любов до математики допомагає і при написанні творів. Мені легко будувати сюжетні лінії і розв’язувати всі «вузли», бо я люблю створювати логічні ланцюжки. Напевно, саме тому мені часто кажуть читачі і режисери, що цікаво читати мої твори, бо ніколи не можна вгадати чим вони закінчаться.
До речі, пані Світлана — єдина, хто відразу відчула, що ця книга з’явилася тому, що мене фактично позбавили слова, не запросивши на жодний показ або прем’єру фільму, куди зазвичай запрошують всю творчу групу. Відразу додам, що зі Світланою ми не є близькими друзями і не підтримуємо ті стосунки, щоби я мала змогу поділитися своїми душевними переживаннями. Коли вона спитала, чи було це відсторонення мене від всіх заходів, пов’язаних з фільмом. основною причиною написання книги, я замислилася і відповіла, що це теж напевно стало тригером, який заставив взятися за перо. Хоча мені, дійсно, писали глядачі і чекали відповідей. Але ж вони теж писали через те, що звернутися на прем’єрах до мене не мали можливостей. Я сама собі не хотіла в цьому зізнаватися, але при друзях-одеситах прийшлось зізнатися і собі, і їм.
Заради справедливості додам, що одного разу мене запросила режисерка на показ в Києві після прем’єри. І одного разу мені запропонували замінити знімальну групу, яка з невідомих причин не приїхала до Одеси на зустріч з глядачами. Але я відмовилася – з Києва я вже поїхала (саме тоді була в столиці по справах), а в Одесі не схотіла нікого «заміняти».
Зрозуміло. Я би теж відмовився. Коли не запросили нікуди і вирішили наче «викликати на заміну» в Одесі, це образливо.
Але про образи ми не говорили. І, взагалі, я не люблю розвивати цю тему. Вважаю, що ображатися – це мститися собі за помилки інших. І в книзі я не згадала про ці речі. Книга про інше…
Які ще питання ви обговорювали з одеситами?
Я відповіла на питання про свою родину. Вкотре розповіла про бабусю, яка стала прототипом головної героїні. Відкрила сімейні таємниці, про які вже можна говорити.
Розповіла про складний шлях сценарію. Бо так сталося, що навіть задум його написання виник після подій 2 травня в Одесі. І хоча події фільму не мають стосунку до нашого міста, всі почалося саме з тих подій.
Згадала пані Світлана, що наше знайомство з нею теж почалося з цього сценарію. Я тоді звернулася до неї, як до відомої редакторки, з проханням дати певні поради. Зізнаюся, що це був перший твір, який я відразу написала українською мовою. Пам’ятаю, як вона схвалила тему сценарію і підкреслила її важливість.
На презентації пані Світлана додала, що десять років тому, коли було написано сценарій, мало хто знав, що відомий у всьому світі «Carol of the Bells» це наш «Щедрик», а музику написав великий український композитор Микола Леонтович.
Питали, яким чином відбувався вибір акторів. Чи схожа виконавиця головної ролі з моєю бабусею. Звісно, деякі відповіді засмутили одеситів.
Наприклад, пані Світлану засмутило те, що вона прийшла до кінотеатру і розраховувала побачити у головній ролі Наталю Васько, але побачила іншу актрису. Я пам’ятаю, що коли ми зустрічалися на одному з Одеських кінофестивалів, ми обговорювали цю тему.
Я чесно зізнаюся, що досі шкодую, що не Наталя виконала цю роль. Бо саме завдяки їй мій сценарій було екранізовано. Тим більш, вона внутрішнє дуже схожа на мою бабусю – така ж сильна, мудра, смілива і разом з тим, дуже гарна і тендітна.
Були на презентації цікаві історичні питання. Наприклад, один із гостей спитав, як проходив вибір міста дії. Але таке питання лунало неодноразово. Неочікуваним було почути запитання про страту членів ОУН в Станіславові, тому що ця сцена є у сценарії.
В Одесі навіть спитали про галицький діалект, що повинен був бути у фільмі. Приємно було почути, що в моїх романах він є. Потім ми перейшли до інших творів,, але одесити не були б одеситами, коли б поговорили на тему «Щедрика» і розійшлися. Тільки в Одесі мене спитали, чи я маю намір написати книгу про наступний фільм за моїм сценарієм «БожеВільні». Я сказала відверто, що не планую про це писати. Не тому, що не було нічого цікавого, починаючи з написання сценарію, виграшу пітчингу і до закінчення роботи над фільмом, а тому, що не хочу про це розповідати з певних причин. Але все може змінитися і залежатиме не від мене, а від інших персонажів цієї історії. Тоді точно вийде вже детективна історія…
І ще в Одесі висловили сподівання, що я своїм твором «Щедрик. Моя сповідь» започаткувала гарну традицію – написання сценаристами творів про свої роботи. Бо не секрет, що часто-густо, про сценаристів забувають, знімають з титрів, замінюють їх на «своїх сценаристів», які приходять на все готове і мають нахабство не питати авторів, а брати і переписувати готові сценарії. Останнє я вважаю найбільшим проявом непрофесіоналізму і неповаги як до себе, так і до колеги, який написав сценарій. Для мене люди, які погоджуються на такі дії – звичайні крадії без честі і совісті, яким не місце серед творців. Чесно скажу, що до мене теж зверталися з подібними пропозиціями: трохи виправити, трохи переписати або дописати. Але я питала, чи знає про це автор. Завжди розуміла, що робиться це за спиною автора, тому відмовлялася від виконання таких робіт. Навіть в скрутні часи, коли потрібні були гроші, я не ганьбила себе виконанням подібних «замовлень»! Інша річ, коли автор дає дозвіл на співпрацю з іншим автором. До речі, в моїй книзі є поради для сценаристів. Наприклад, як уникнути того, щоби продюсери залучили такого «крадія» виправляти твій твір. Або що робити, щоби твоє ім’я не могли прибрати з титрів. Є інші юридичні поради зі свого досвіду.
Крім того, мене привітали з перемогами на міжнародних конкурсах і розпитали про сценарії «Стефа» і «Актриса», які отримали багато міжнародних нагород. Це було приємно.
Я розповіла спочатку про сценарій «Стефа», про те як я його створювала і про те, що його не мало бути, як і цієї війни. Під час цієї розповіді сталася несподівана ситуація, яка могла статися тільки в Одесі. Коли я закінчила спогади про те, як сценарій «Стефа» потрапив до канадійського режисера українського походження і назвала його ім’я, присутня на зустрічі знана одеситка Наталя Делієва розповіла, що знає цього режисера і його батька, які, незважаючи на те, що багато років мешкають в Торонто, всією душею вболівають за Україну і допомагають нам. Вкотре я усвідомила, наскільки близькі і рідні люди поряд зі мною, як всі ми пов’язані єдиною метою – перемогою нашої України.
Потім трохи розповіла про сценарій «Актриса». Коли зізналася, що сама не зрозуміла, чому цей сценарій виграє саме на американських конкурсах, то мені зробили зауваження. Таке зауваження можна почути тільки в Одесі: «Інша б авторка казала, що я знаю, що мій сценарій настільки крутий, що його визнають американці, а пані Ксенія скромно себе поводить». Я обіцяла виправитися.
Але потім вкотре всіх засмутив факт, що мої перемоги переважно замовчуються у пресі. Було зауважено, що про таку велику кількість нагород, які прославляють Україну в світі, потрібно не просто говорити, а кричати. Але пані Світлана влучно помітила, що про мою творчість більше пишуть за кордоном, ніж в Україні.
Знову не цінуємо своїх?
Не можу відповісти на це питання. Але я роблю своє. Наразі мені вдалося зібрати чималу суму від продажу книжки «Щедрик. Моя сповідь» і передати її на потреби 88-го окремого батальйону морської піхоти. За що я отримала найвищу нагороду для себе – прапор цього батальйону, на якому є подяка і підпис комбата Олександра Дробітько. Я багато чула про цю людину, про його мужність і ставлення до підлеглих. На гроші, що я передала, вже дещо придбано. І це допомагає нашим хлопцям нищити ворога.
Прапор бригади мені вручила дружина одного з командирів морпіхів Оксана Кілафли.
Крім того, мені було приємно дізнатися, що Гільдія сценаристів України започаткувала першу сценарну премію в Україні, і мій сценарій «Щедрик» увійшов до короткого списку номінантів за перемогу у найбільшій категорій «За найкращий сценарій повнометражного фільму».
В мене навіть спитали, чи є тепер моє ім’я брендом в сценарному світі України?
Гарне питання. Сподіваюся, що після такого шаленого успіху фільму «Щедрик», який напряму залежав від вашого сценарію, і майже сорока міжнародних нагород, ваше ім’я, дійсно, стало брендом в українському кіно і продюсери мріють з вами працювати.
З приводу «бренду», не знаю. Але черга з українських продюсерів на отримання сценарію «Стефа» була. При цьому до мене зверталися три закордонні компанії – з Великої Британії, Франції і США.
Як я вже згадувала, присутні цікавилися сценарієм «Стефа», а також його подальшою долею. Я відверто відповіла, що після дуже довгих міркувань і консультацій, зрозуміла, що цей фільм ніхто не зніме краще, ніж українські митці. Українці відчули на собі війну і страждання нашого народу, а для іноземців, при всій повазі до них, це не до кінця зрозуміла тема.
Щодо подальшої долі цього сценарію: вже є творча команда, проведено надскладний акторський кастинг: довго шукали і, нарешті, знайшли дівчинку – виконавицю головної ролі. В фільмі планують знімати українських зірок і іноземних акторів. І хоча сценарій, дійсно, дуже високо оцінили в усіх країнах світу, важливо, щоби його гідно оцінили в Україні.
Звісно, ніхто не має сумнівів в тому, що після такої кількості нагород у світі, ваш проєкт отримає визнання в Україні і керівництво нашої країни зацікавлено, щоби таке кіно було, щоби люди у всьому світі дізналися правду про те, що в нас діється. Дякую за щире інтерв’ю.
Фото: з архіву Ксенії Присяжнюк
Больше новостей на нашем Telegram-канале: https://t.me/+K3QIJDVwDQhmNDMy
