Одеська письменниця, кіносценаристка Ксенія Заставська (справжнє ім’я – Оксана Присяжнюк) після широкого прокату стрічки «БожеВільні», знятої за її сценарієм, дала широке інтерв’ю кореспонденту Одесса News.
Пані Оксано, завершено прокат стрічки «БожеВільні» в Україні, і одеська письменниця, сценаристка, авторка цього сценарію Ксенія Заставська погодилася дати інтерв’ю. Зазначу, що це була Ваша умова – тільки після закінчення прокату. Чому саме?
Я дуже не хотіла завадити прокату і нанести хоча б якусь мінімальну шкоду фільму. По-перше, над фільмом працювали багато людей, чий труд я поважаю, і безмежно дякую кожному з митців. По-друге, в мене було сподівання, що мені ніколи не доведеться говорити на болючі теми і я очікувала спростування недостовірної інформації від режисера фільму.
Натомість, як я розумію, Денис Тарасов, режисер фільму, дав інтерв’ю. Що є недостовірним і потребує спростування на Ваш погляд?
Почну з достовірної інформації. Я, дійсно, багато років розробляла тему каральної психіатрії в СРСР. Я вже розповідала, що у 15 років вперше стикнулася з жертвою каральної психіатрії. Тоді я не розуміла, що людину зробили «хворою» саме за її бажання протидіяти радянській системі. З початком перебудови в СРСР повільно почала з’являтися література на цю тему. Я прочитала багато спогадів тих, хто пройшов через так звані «лікарні», але не зламався. Я довгий час пропонувала різні версії романів і сценаріїв про каральну психіатрію. Але чомусь стикалася з небажанням розкривати цю тему.
Сценарій «Межа забуття» був написаний після того, як моя подруга розповіла історію, що сталася з нею під час зйомок фільму «Така пізня, така тепла осінь» у Чортириї. Як відомо, це батьківщина Івана Миколайчука і саме він знімав тоді цей фільм. Там знаходилася одна з психіатричних лікарень загального типу. І молодий лікар-психіатр багато чого розповів знімальній групі. За основу мого сценарію були взяті ті розповіді і додана інформація, яку довелося дізнатися з різних джерел.
Перед написанням сценарію, я поділилася задумом з чудовим актором Олексієм Горбуновим. Він фактично благословив мене на написання сценарію, коли прочитав синопсис. А тому, як ми поспішали подати сценарій на пітчинг, що проходив того року, я звернулася до продюсера Максима Лещенка. Чому до нього? З ним був знайомий Горбунов і була знайома я (цей продюсер працював на той момент над фільмом «Щедрик»). Але Максим вимагав певних змін (прийшлося навіть вносити їх, на жаль), а крім того був проти висвітлення каральної психіатрії. Тобто, Денис Тарасов, напевно, не знає того, що я не приходила до його друзів Колюбаєва і Босака з цим сценарієм. Їм вже передав мій твір Лещенко, бо вони були партнерами. Скажу більше, Колюбаєв не дуже хотів подавати мій сценарій на пітчинг. Але коли він показав сценарій «Межа забуття» серед інших директорці компанії «Спільна перемога» Валерії Іваненко, то саме вона наполягла на тому, щоби мій сценарій подали на конкурс Держкіно. Валерія Іваненко була знайома з жертвами каральної психіатрії особисто, багато читала про це явище і теж мріяла зняти фільм про це явище. Тому вона була готова вийти на пітчинг з цією темою і розповісти світові про те, що відбувалося у СРСР з дисидентами у стінах психіатричних лікарень.
Після отримання вашого сценарію, режисер і два продюсери вирішили переписати сценарій, щоби подати на конкурс Держкіно? Такий висновок можна зробити, слухаючи чи читаючи розповідь режисера.
Ні. Денис Тарасов у своїх розповідях зробив «монтаж подій». Пам’ятаєте, як в старому фільмі, коли героїня захотіла народити бєбі завтра, як в кіно, отримала відповідь, що це неможливо, бо це є так званий «монтаж», завдяки якому можна вирізати певну частину подій.
От і у своєму інтерв’ю Денис, як справжній режисер, робить цей самий «монтаж».
Він викидає з розповіді головне – саме під мій сценарій з робочою назвою «Межа забуття» було отримано державне фінансування.
Мій сценарій було подано на пітчинг (конкурс проектів) Держкіно у 2019 році. У першому турі, де оцінювали мою роботу, сценарій отримав дуже високі оцінки і посів друге місце. Пізніше, я почула, що я вразила членів журі. Потім був другий тур, на якому оцінювали спроможність команди втілити сценарій у життя. Перед цим туром я допомагала Денису готуватися до презентації, бо це був його дебют. Хоча перша його реакція на сценарій була: «А що це комусь буде цікаво?» Тоді я багато йому розповідала про каральну психіатрію. Ми разом з ним трохи доробили сценарій, але прибрати все, що запропонував Лещенко, нам не вдалося. Ми домовилися, що продовжимо роботу, якщо отримаємо фінансування. Я дуже переживала, як пройде презентація. І першій, кому після презентації зателефонував Денис, була я. Він розповів, як все пройшло і спитав, чи дивилася я прямий ефір. В нас тоді склалися нормальні робочі стосунки.
Крім Дениса, душу в презентацію вклала Валерія Іваненко. Її звернення до комісії було дуже переконливим. Хочу зазначити, що допомогла нам тоді Римма Зюбіна, яка мала зіграти головну роль у фільмі. Її виступ був блискучим. Після другого туру проект лишився на почесному другому місці.
Того року фінансування було скорочено, і тому Держкіно профінансувало тільки два дебютні фільми, які посіли перше і друге місце: «Бачення метелика» (під робочою назвою «Спас» Максима Наконечного і Іри Цілик) і наш – «БожеВільні (під робочою назвою «Межа забуття»). І про це Денис Тарасов тоді зробив пост у фейсбуці.
Чому Денис Тарасов ніколи не говорить, що під ваш сценарій були отримані державні кошти? При цьому ми бачимо, що він стверджує, що сценарій повністю переписаний і автором є інша людина. Як кажуть в Одесі, а що так можна було?
Звісно, що не можна.
Хочу додати, що Денис Тарасов повсюди говорить різне. Так, на показі в Італі, він стверджував, що я давно виношувала ідею написання сценарію і поділилася з Колюбаєвим і Босаком, що хочу написати таку історію. Вони звернулися до режисера, а потім – увага! Найняли іншого сценариста. Це пролунало таким чином: «одна сценаристка принесла ідею, яка їм сподобалася, і вони, на знак подяки, найняли іншого сценариста». Мої знайомі були на тому показі і зробили запис. Тому я фактично цитую слова режисера.
У Варшаві режисер сказав вже інше: начебто, я «написала ідею на дві сторінки, а не сценарій». Знайомі поляки були шоковані такою заявою і нічого не зрозуміли.
В Україні з його вуст лунає вже інша версія: не ідея була мною написана, а сценарій. І вони (певно, Колюбаєв, Босак і Тарасов) «наняли» іншого сценариста для виправлення, бо головному герою в моєму сценарії було 55 років, а режисер хотів, щоби йому було менше років. Зі слів режисера виходить, що «почали змінювати вік, через що повністю змінили сценарій». Але! Це заборонено законом. Не можна брати державні кошти на один проект і підкладати інший. І це чітко прописано у правилах Держкіно.
Дослівно його слова: «Авторка Ксенія Заставська дуже хотіла, щоб ця тема з’явилася в кіно, і вже давно написала сценарій «Межа забуття». З цим сценарієм вона прийшла до моїх колег і друзів. Це продюсери Тарас Босак і Артем Колюбаєв. Потім до співпраці ми залучили співпродюсерку Валерію Іваненко. І почали думати, як написати новий сценарій. В сценарії, написаному Ксенією, була розкрита ця тема, але герой був людиною досить поважного віку. А мені, як молодому режисеру, було незрозуміло, як знімати про героя, якому вже за 55. Тому після довгих пошуків автора нового сценарію ми домовилися з крутим письменником і сценаристом Симоном Гласенком. Він і став автором сценарію фільму «БожеВільні». Ми зробили так, що головному герою стало набагато менше років. І мені одразу стало зрозуміло, як я можу працювати саме з цим віком».
Тому, як режисер фільму постійно робить різні заяви і плутається, хочу наголосити, що є акт здачі фільму Держкіно. Там чітко вказано, що автор сценарію – Ксенія Заставська. Інший сценарій? Невже Держкіно не помітило б підміну?
То підміна сценарію має місце чи ні? І яка роль другого сценариста в цій історії? Ви співпрацювали разом?
Немає ніякої підміни. В цьому плані я більше довіряю продюсерці фільму Валерії Іваненко і Держкіно.
Як мені повідомили після зйомок, Олександра Гласенка запросили в якості скрипт-доктора. Скрипт-доктори у всьому світі вважаються фаховими спеціалістами і вони працюють з авторами над удосконаленням сценарію. Ці люди ніколи не претендують на авторство. (Скрипт-доктор – це людина, яка наймається для роботи над сценарієм фільму, серіалу чи п’єси, щоби переписати або покращити певні його аспекти).
Приблизно через рік після зйомок я дізналася, що Гласенко серйозно втрутився у сценарій. Коли чесно, мені теж доводилося виправляти щось у чужих сценаріях, але я робила це максимально коректно і завжди зв’язувалася з автором. Тим більше, за договором зі мною, було зазначено, що втручатися у сценарій можна тільки з мого письмового дозволу, якого, звісно, я не могла надати, бо ніхто до мене за цим дозволом не звертався. Режисер припинив виходити зі мною на зв’язок відразу після пітчінгу і режисерський сценарій мені не надсилав. Про початок зйомок і про завершення їх, я дізналася із соціальних мереж. На знімальний майданчик мене жодного разу не запрошували.
Я про це мовчала довгий час і зараз не розповіла, коли б Тарасов не стверджував, що я «вже не автор». Тобто, через те, що скрипт-доктор переписав те, про що його попросили, а режисер через призму свого бачення інтерпретував сценарій, вже відбирає в мене авторство?
Знаєте, маючи готовий сценарій, цікаву тему, розроблений сюжет і головне – державне фінансування, яке вкрай важко отримати, звісно, декому легко прийти на все готове і написати те, що душа забажає. Пропоную стислий переказ мого сценарію: «Головний герой, тесть якого є високопосадовцем, всліпу стає об’єктом розробки КДБ. Спецоперація КДБ спрямована на те, щоби виявити «крота», який передає інформацію про все, що відбувається за стінами психіатричної лікарні. Але головний герой «знайомиться» з тим, що коїться в лікарні, свідомість його змінюється і він починає боротьбу. Йому вдається передати американцям історії «хвороб хворих», після чого на Заході стає відомо про каральну психіатрію». Ця сюжетна лінія повністю розроблена мною, тому стверджувати, що таке десь було і хтось про це читав, неможливо.
Вам фільм сподобався?
Я не бачила фільму. Валерія надіслала мені його, але у тому форматі, в якому дивитися було неможливо. Щось потрібно було змінити у налаштуванні комп’ютера, а я не змогла. У кінотеатрі теж важко було подивитися. Коли я зібралася, то в Одесі був повний блекаут більше трьох діб. Потім сталися інші неприємні події, бо війна в країні.
Але у соцмережі є багато уривків, з яких можна зробити уяву про фільм. Крім того, друзі, які бачили, переказували мені. Зрозуміла, що знято за моїм сценарієм і дуже сильно розбавлено сценами з американської класики. Принаймні, перша сцена фільму «БожеВільні» повторює сцену з фільму «Втеча з Шоушенка», де головний герой ставить платівку з улюбленою музикою. Далі, як зазначають критики, ще багато моментів з відомих фільмів.
Багато хто зауважує, що режисер не згадує вас у своїх дописах, наче вас не існує. Натомість старанно перелічує всіх, хто працював над фільмом. Вас це ображає? І чи запрошують вас на покази?
Всі не тільки помічають, а ще питання ставлять, чому про мене забули. Така сама ситуація була і зі «Щедриком», де продюсери були ті, яких називає Тарасов. Тому поведінка цих людей мене не дивує. Нехай це буде на їхній совісті.
Чи ображаюсь я ? Ні. Ображатися – це мститися собі за помилки інших.
На покази не запрошують. Вірніше, один раз запросила Валерія Іваненко, але я не змогла приїхати.
Помітно, що на перших афішах Олександр Гласенко був позначений саме скрипт-доктором, пізніше його вже зазначено другим автором.
Це жахлива історія. Я ніколи б не розповіла про неї, коли б режисер не спровокував ситуацію, що потребує пояснень. Річ в тім, що коли я побачила «тарілку» з іменами творчої групи фільму у соцмеріжі (відразу після закінчення зйомок) і ім’я другого автора поряд зі своїм, то вперше спитала, що це означає. Отримала відповідь. Але через певний час почався шалений тиск на мене з вимогою дати дозвіл на внесення імені Гласенка у титри у якості другого автора. Напевно, бути скрипт-доктором для нього було замало і він вирішив стати співавтором. Чого ж сам не звернувся до мене? Я відмовила, бо дозвіл «заднім» числом є незаконним.
Влітку минулого року в моєму житті сталася подія, яку я старанно приховувала. Я серйозно захворіла. За чотири місяці мала дві важкі операції в онкологічних відділеннях Одеси, потім Києва. Крім того, мені зробили дві малоінвазивні операції. Але я мовчала про це і не виставляла фото з клінік. Не люблю, коли мене жаліють. Я боролася з хворобою і тільки близькі знали та підтримували. Коли в чергове зі мною зв’язалися з приводу дати той самий дозвіл для Гласенка, я відповіла, що серйозно хворію і попросила мене не турбувати.
Пройшов ще рік. Розпочалися допрем’єрні покази фільму, на яких режисер як міг допомагав «моєму повному одужанню» і розповідав те, про що я писала вище. Знову пролунала вимога дати право на внесення Гласенка у титри у якості другого автора (співавтора). Звісно, цей тиск на мене викликав погіршення мого стану здоров’я. Тоді вже лікарка, з якою я поділилася тим, що діється, порадила дати той самий дозвіл, щоби не сталося рецидиву хвороби через постійне нервування. Дозвіл на внесення змін до сценарію другим автором, що надало йому право співавторства, було підписано через три роки після закінчення зйомок і датовано 2024 роком.
Якщо ви думаєте, що це якось вплинуло на поліпшення ситуації і мені подякували, то помиляєтеся. Ніякої подяки і вибачень від «співавтора» не було. Режисер сприйняв це як перемогу. Перемогу? Ну так, він переміг жінку, яка хворіє. І це, як я помітила, надало нових сил і наснаги і режисеру, і його другу. Тепер режисер під час кожного показу і у всіх своїх інтерв’ю представляє нового і єдиного автора сценарію. «Співавтор» у свою чергу дуже обережно пише, що я автор ідеї з дивними натяками, напевно, на своє авторство (мені друзі зробили скріншот і надіслали зі словами обурення).
Я навіть не знаю, як прокоментувати моральні цінності і вчинки цих людей. Але точно знаю, що існує закон бумерангу.
А що, дозвіл на внесення змін до сценарію фільму через три роки після зйомок, наданий під тиском і під час хвороби, має законну силу?
Ви поставили правильне питання. Нехай про це міркує режисер, завдяки якому мені прийшлося розповісти те, про що я не хотіла говорити.
Ще хочу додати, що подібне ставлення до авторів стає в нас нормою. Нагадаю, що майже в таку саму ситуацію зараз потрапила Наталя Гурницька, яка готує позов до суду. Без її дозволу компанія знімає продовження фільму. Подібна ситуація з моєю улюбленою письменницею Ірен Роздобудько.
За авторські права авторам часто приходиться боротися?
Так. Замість того, щоби писати нові твори, автори повинні вести боротьбу за свої права. Повірте, це виснажує. Я згадала, як один дуже відомий режисер (не можу без дозволу назвати його ім’я), який читав обидва сценарії, за якими зняли згадані вами фільми, сказав майже дослівно: «Мені дуже шкода, що ці люди лишили вас права два рази піднятися на сцену разом зі знімальною групою і отримати заслужені оплески. Тільки завдяки вашим сценаріям вони здобули славу».
Дуже прикро це чути. В перше чергу, бажаю вам здоров’я. І хочу сказати, що мені неодноразово доводилося чути, що люди йдуть на фільм «БожеВільні» тільки тому, що там у титрах стоїть ваше ім’я, яке вони добре запам’ятали після перегляду фільму «Щедрик». Ви для всіх є людиною, яка відкрила глядачам важливі сторінки історії України. Ви – чудова авторка, яку знають і шанують у світі. Щасти вам у співпраці з іншими режисерами.
Дуже дякую.
Микола Токаренко, Одеса
Одесса News інформувала, що «Ever After» — «Віддалені наслідки» — Ксенія Заставської, написаний у співавторстві з київською журналісткою Наталею Твердохліб, здобув перемогу на кінофестивалі Tokyo Cinema Awards в Японії у номінації «Найкращий сценарій короткометражного фільму».
Фотоматеріали люб’язно представлені редакції Ксенією Заставською
