Є фільми, які актуальними будуть завжди. Навіть через роки. Бо одні створюють кіно, щоб відволікти й розважити людей, які втомилися від вибухів, — і такі фільми також потрібні. А інші – фіксують докази для світу, залишають правду для наступних поколінь, яка болить, але водночас об’єднує, надихає та повертає нас до тих речей, заради яких ми всі тримаємося. «Потяг до життя» — саме таке кіно. Воно гартує й спонукає ще більше любити, захищати й берегти свою землю.
На великі екрани фільм вийшов пізньої осені 2024 року. Одеса на той час переживала масовані ракетні атаки, тривалі повітряні тривоги, відключення світла і багато людей фізично не змогли побачити фільм. І ось тепер у безпечнішому форматі спецпоказу на великому екрані з живим обговоренням «Потяг до життя» зустріли одесити. І редакція Одесса News не могла не скористатися нагодою поспілкуватися з продюсеркою, співсценаристкою стрічки, засновницею кінокомпанії «Калина Фільм» — Галиною Храпко, як про сам фільм, так і про майбутнє українського кіно.
— Пані Галино, ви майже 30 років у сфері медіа й кіно, з них 15 років віддали телебаченню. Серед ваших здобутків є ток-шоу, яке дивилася й співпереживала вся країна – «Ключовий момент». Ви завжди беретеся за проєкти, які здатні глибоко зворушити й зачепити за живе?
Коли беруся за проєкт на рівні ідеї, ніколи не знаю, наскільки потім його полюбить і оцінить глядач. Це завжди командна робота, де кожен має віддати частину свого серця, щоб програма, фільм чи серіал могли зачепити серця інших. Я вдячна долі за те, що на творчому шляху зустрічала саме таких людей. І тому в моєму доробку всі проєкти, які були відзняті, – завжди доходили до свого глядача.
— Чим для вас є ця стрічка, яку знімали під час обстрілів у Покровську, Краматорську, Лимані та багатьох інших містах?
Це історія людей, без яких країна могла б зупинитися. Залізничники стали справжнім хребтом країни. Укрзалізниця перетворилася на своєрідний Ноїв ковчег для мільйонів. І водночас це розповідь про витривалість, безстрашність, самовідданість і самопожертву українців.
— У фільмі є унікальні історії. Це і про штучне сходження вагонів та розбирання колій, що зірвало план ворога запустити «Троянського коня» та взяти в облогу столицю. Ви показали і перший у світі повноцінний шпиталь на колесах, поставлений на залізничні колії. Я вперше дізнався з фільму про відвернення техногенної катастрофи залізничниками. А історія, де машиніст обматюкав російських танкістів, викликає бажання аплодувати. Чи мало місце у фільмі прикрашання або драматизації подій?
Ми просто фіксували реальність. Багато розповідей залізничників є ексклюзивними, вперше звучать у нашому фільмі. Щодо драматизації – на жаль, трагедія в Краматорську, була ще страшнішою, ніж ми змогли показати. Є історії, які не ввійшли у цей фільм, бо наразі їх не можна оприлюднювати.
— Часто відомих людей запрошують до фільму заради однієї репліки – як елемент піару. У вашій стрічці відчувається довіра й тривала розмова. Скільки часу для інтерв’ю виділили екс-прем’єр Великої Британії Борис Джонсон та голівудський актор Орландо Блум, і чому було важливо їх долучити до фільму?
Це точно не був піар. Ми хотіли, щоб через їхню присутність стало очевидно: світ із нами. З Борисом Джонсоном наша команда їхала у потязі Львів-Київ — ми записали майже годину розмови з ним. Не формальна репліка для фільму, а осмислений діалог про війну, цінності та роль залізниці як артерії життя. З Орландом Блумом спілкувалися на зворотному шляху, коли він повертався додому. Він був дуже втомлений після насиченого дня у Києві, але все ж виділив не більше 20 хвилин. Для нього це була перша у житті поїздка потягом – і вона відбулася в країні, де ворог щодня б’є по цивільних об’єктах та залізниці. Ми не запитували, чи було страшно наважитися їхати до нас, це і так очевидно, що великий ризик, але його приїзд, як і візити багатьох інших світових лідерів, відомих особистостей, став потужним жестом підтримки.
— У фільмі є й відомі українські особистості: Андрій Шевченко, спікер Верховної Ради Руслан Стефанчук. І звучить жіночий голос української зірки, яку одесити обожнюють. Чому саме жіночий голос? Адже у документалістиці, зазвичай, це чоловічий бек. І чому саме ця актриса?
Бо головна героїня у нашому фільмі – жінка, мама. Наш фільм про відданість, віру та силу маминої молитви, про справжність і любов до своєї країни. Все це – жіночого роду. Ми шукали не дикторський тон, а голос правди. І ним став голос Римми Зюбіної, який поєднав всі історії в одну дорогу. Інтонація Римми – чесна, людяна, справжня. Як і сама Римма. Її люблять не тільки одесити, а й у кожному куточку країни.
— Усі історії вибудувані навколо головної осі – долі провідниці Ірини Юрченко. Вона — мама захисника, чиї фото й відео з Азовсталі перед полоном облетіли світ. Чи легко було переконати Ірину говорити перед камерою?
Завжди не легко, коли йдеться про особисте. Ввімкненню камери передувало багато розмов. Це було не про «переконати», а про допомогти навчитися не помічати камеру. Адже в документальному кіно не скажеш: «давайте ще один дубль». Історія Ірини Юрченко – це сильна оповідь сильної жінки-матері, яка під час евакуації рятувала сотні чужих дітей, але була безсилою витягнути з полону власного сина.
Її віра й молитва змушували робити все можливе й не можливе, аби надати розголосу темі полонених. І сьогодні вона вже разом із сином продовжує боротьбу за кожного з них. Я вдячна Ірині за її громадянську позицію, за щирість, чесність і за ті емоції, які їй довелося знову переживати для нашого фільму.
«Потяг до життя» створений без державних коштів. Хоча саме такі фільми у першу чергу мали б підтримуватися державою. Бо, як сказала одна із глядачок після перегляду – цей фільм не тільки ввійде в історію і його мають дивитися у школах та університетах, але він є зараз потужною зброєю у світі. В Одесі стартували спецпокази за підтримки Держкіно. Чи плануються такі покази для політиків, культурної еліти за кордоном, і, зрештою, для українців, які евакуювалися залізницею і можуть упізнати себе на екрані?
Державного фінансування ми не залучали, бо не подавали проєкт на підтримку. Кінокомпанія «Калина Фільм» у партнерстві з Благодійним Фондом «Слава Україні» взяли фінансову нішу на себе. У мене не один раз запитували, чи була замовником цього фільму й, відповідно, спонсором, Укрзалізниця. Звісно, що ні. Ба більше, спершу ми задумували «Потяг до життя» саме для міжнародних показів — щоб він допомагав світовим лідерам ухвалювати правильні рішення на підтримку України. Вийти в український прокат ми вирішили після того, як директори кінотеатрів переглянули стрічку і запропонували показувати її на великих екранах. Пам’ятаю, як усі продюсери одностайно вирішили, що у разі отримання прибутку від прокату, ми всю продюсерську частину передамо дітям загиблих залізничників. Так і зробили. Щодо показів за кордоном за підтримки Держкіно – це є у наших планах.
— Над якими новими проєктами, можливо у кооперації з державою, працюєте зараз чи плануєте найближчим часом розпочати роботу?
Ми стали переможцями мистецького конкурсу Міністерства культури та стратегічних комунікацій із проєктом «12. Земля героїв». Створюємо його у співпраці з Сухопутними військами ЗСУ. Наше завдання – дати дітям приклади для наслідування, показати, що війна – це не лише про біль і втрати, а й про силу, підтримку, мужність. Так само важливо не допустити викривлення правди: у час інформаційної війни кіно має бути щитом від маніпуляцій, фіксувати перевірені факти й людські свідчення так, щоб їх неможливо було підмінити «зручними» наративами.
Через кіно школярі розумітимуть, що «незалежність» – це не абстрактне слово з підручника, а цінність, за яку люди віддають життя. Свобода – не подарунок, а виборена цінність.
— У нас дуже багато тих, якщо не всі ми, хто психологічно надламаний. Поствоєнний синдром буде і в нас, і в наших дітей. Зараз бракує контенту для дітей, який допомагав би долати наслідки війни. У вас є ще один проєкт – переможець у номінації дитячого кіно, — «Квіти на дорозі». Це єдиний фільм серед конкурсантів Держкіно про дітей-переселенців в ігровій формі. У чому його сила як фільму для родинного перегляду і що робить цей проєкт особливим та важливим саме зараз?
Цей проєкт особливий і потрібний як дітям, що нині живуть в Україні, так і великій кількості тих, хто через війну розкиданий по всьому світу. Це фільм для родинного перегляду, у якому війна показана без війни. Група дітей із прифронтових міст із різними долями рятується від небезпеки й опиняється у прикарпатському селі, де вони мають навчитися жити разом. Там їхні страхи перетворюються на кумедні пригоди, а травми війни – на нову силу й дружбу.
В основі – реальні історії дітей із реабілітаційного центру, які втратили свої домівки й рідних. Один хлопчик від шоку перестав говорити і посивів у перші дні війни – у нашому фільмі він заговорить. Незряча дівчинка навчить зрячих дітей не боятися темряви. Є ще багато правдивих прикладів, які зворушують до глибини душі вже на рівні сценарію. Над ним працювали Марина Григор’єва та Віктор Андрієнко.
Цей фільм має стати кінематографічною терапією для дітей, допомогти їм віднайти надію і повірити у майбутнє. І водночас це важливий меседж від держави до маленьких українців: «Ми поруч. Ми з тобою. Нам важлива твоя усмішка і твої мрії».
— Є надія, що патріотичне і терапевтичне дитяче кіно стане пріоритетним для державної підтримки?
Є не лише надія, а й віра. З приходом нового очільника Держкіно Андрія Осіпова, який багато років очолював Одеську кіностудію, є сам продюсером із практичним досвідом і розумінням викликів індустрії, зявився шанс, що праильно будуть розставлені всі пріоритети. Старі схеми ручного розподілу коштів мають відійти в минуле. Тоді державна інституція зможе відновити довіру не лише кіноспільноти, а й платників податків, які фінансують ці фільми.
— Важливо підтримувати нову генерацію режисерів, продюсерів – щоб молодь мала змогу реалізовуватись у своїй країні.
Абсолютно. Ми ж усі знаємо кричущу статистику еміграції. Пригадую, як у 2024 році ми пітчингували проєкт «Стефа» за сценарієм одеситки Оксани Присяжнюк. Це ігровий фільм про історію 10-річної дівчинки з Маріуполя у перший тиждень війни. Ми подали його в категорію дебютів. Режисерка – 22-річна випускниця профільного вишу з режисерським дипломом, яка вже мала три короткометражки — Катерина Молокопєєва. Вона представила своє бачення, показала роботу з дітьми. Але вердикт експертів Держкіно: «занадто молода, не впорається».
І це при тому, що сценарій зібрав понад 40 міжнародних нагород, більшість із яких американські. На хвилиночку – більшість нагород америнканські. Історія про війну і війна в кадрі. Про наш Маріуполь. Це було більше, ніж на часі. Американські дистриб’ютори були готові просувати майбутній фільм, адже для них важливо підтримати розвиток історії, яку вони вже відзначили. Проєкт «Стефа» не дотягнув до шкали прохідного балу. Молодій режисерці тоді обрізали крила.
Добре, що Катерину це не зламало. Попри пропозиції виїзду, вона залишилася в Україні й зняла ще один короткометражний фільм – «Віддалені наслідки». Я впевнена, він збере чимало міжнародних нагород. В Україні його прем’єра відбудеться на міжнародному етнографічному кінофестивалі ОКО. Сценарій нової роботи Катерини також написала Оксана Присяжнюк, а спродюсувала одеситка Наталія Делієва – відома громадська діячка, волонтерка, очільниця ГО «Жіночий рух «Дія». Стрічку створили без державної підтримки. Це ще раз доводить: коли є середовище, яке вірить у молоді таланти, система не ніколи не зламає.
— Одним із критеріїв Держкіно є комерційний потенціал майбутнього фільму. Але є ще авторське кіно, патріотичне — вкрай потрібне зараз країні, яка у війні виборює право на свою ідентичність. Але якщо говорити саме про комерційне кіно, то ми часто бачимо великі цифри бокс-офісу, часто вони більші за розмір державної підтримки. Але чи відомо, який відсоток державних інвестицій реально повертається до бюджету після реалізації фільмів?
За офіційними даними Держкіно, за 11 років війни держава підтримала майже 400 фільмів на суму понад 3,5 мільярди гривень. Ці дані є в публічному доступі. І мала би бути інформація, які фільми і скільки повернули державі вкладені інвестиції. Я на такі цифри не натрапляла. Зрозуміло, що будь-яке виробництво створює робочі місця і приносить частину податкових надходжень. Але ви запитуєте про те, яка сума від прокату, продажу прав на фільм, монетизації (залежно від умов договору) державі було повернуто. Скоріш за все, що це невеликі надходження, або взагалі фільм не окупився. Логіка й арифметика проста. Щоб фільм зробити високої якості, маю на увазі сучасний (не історичний, костюмований), вартість собівиробництва має скласти не менше 20-25 мільйонів гривень. Щоб вийти в нуль, тобто повернути вкладені у виробництво кошти, бокс-офіс має бути не меншим 60 мільйонів гривень. Бо половину від касових зборів забирають кінотеатри, від залишку дистриб’ютор бере свій відсоток, відраховуються витрати на рекламу. Скільки у нас є фільмів із такими показниками?
— Чи можуть впливати на касові збори Держкіно чи Міністерство культури – тобто ті, хто у першу чергу мають бути зацікавлені у поверненні інвестицій?
Сьогодні – ні. Завтра – цілком можливо. Якщо, скажімо, Держкіно стане так званим експортним агентством для українського кіно. Велику кількість питань і проблем могла б вирішувати державна дистрибуційна компанія (я зараз не про форму управління, бо це може бути й Акціонерне товариство). Вона могла б консолідувати всі державні проєкти, стати сейзл-агентом на міжнародних ринках, забезпечувати прокат, онлайн-дистрибуцію, фестивальну присутність. І тоді держава не чекає черги, коли їй повернуть чи не повернуть інвестиції, а вона сама у першу чергу зацікавлена у поверненні коштів. За таких умов могла б ефективно запрацювати формула: інвестовано-повернуто-реінвестовано. Бо усі державні процеси були б направлені на те, щоб українське кіно із дотаційного ставало самоокупним і прибутковим.
— І це могло б бути критично важливо для молоді, враховуючи еміграцію, про яку ми говорили. Бо у такому разі молодь, творці з малими формами підприємництва, мали би змогу потрапити у світові каталоги та ринки. Рівні умови для всіх з однаковим шансом бути проданими, консолідація портфелю, включаючи різноманітність і креативність молодіжного контенту.
Це і стійкість бізнес-моделі. Чим ширший пакет, тим більше шансів, що хоча б частина фільмів «вистрілить» і поверне кошти. І така державна Українська дистрибуційна компанія отримує репутацію серйозного гравця, кожен молодий проєкт стає частиною культурної дипломатії, замість звичного «нуль» у бюджеті держава отримує частину прибутку, а це знову можна інвестувати у нові фільми. Бізнес і міжнародні партнери бачать не хаос, а системну компанію, готові вкладатися. А щоб уникнути звинувачень в кулуарних домовленостях, «спущених списків зверху» потрібен незалежний дорадчий орган, умовно — Експертна рада культурної безпеки та кіно, до якої увійшли б моральні авторитети. І це не бізнес-лобісти, не учасники, які виконують «протокольну» функцію, а люди з високою моральною репутацією – культурні діячі, авторитетні журналісти, військові комунікатори, освітяни, митці, дипломати, які здатні бачити цінність контенту і його вплив за межами країни. Така рада могла б пропонувати і теми для конкурсів з врахуванням потреб країни, її культурної безпеки. Такі ради існують у Європі і вони працюють як «моральні компаси», які задають ціннісну рамку для всієї кіноіндустрії. Саме вони виступають гарантом, що держава фінансує те, що зміцнює культуру й відповідає національним інтересам. Нам це також потрібно. Ще й для того, щоб відсікати проєкти з потенційною шкодою для країни.
— Напередодні Дня українського кіно, які іще бажання заслуговують бути реалізованими, мають своє місце на сьогодні?
Я вірю у культурні ваучери для молоді – на повноліття, для школярів, випускників шкіл і студентів-першокурсників. Вони формуватимуть звичку у молоді відвідувати саме українські фільми. Це пряма підтримка національного кінопрокату, шанс для малозабезпечених родин піти в кіно, виховання культурної ідентичності та стимулювання вкладатися в дитячі і молодіжні фільми, які зараз недофінансовані. Бо такий «бонус для молоді» перетворюється в статегічну інвестицію в глядача українського кіно.
Потребує перегляду квота підтримки дебютів з суттєвим її збільшенням. Бо це інвестиція, яка повертається не тільки грошима, а й майбутнім.
Є ще те, що також на часі, але давайте про це поговоримо пізніше.
— Дякую за змістовну розмову. У Вашій особі вітаю усіх причетних з Днем українського кіно. У мене залишилися питання щодо постанови Кабміну, яка зупинила державне фінансування нових фільмів, і про її уроки та наслідки для індустрії. Також про способи розширення інструментів державної підтримки та про взаємодію кіно і бізнесу. Сподіваюсь на продовження розмови у скорому часі.
