7 грудня на Кіпрі відбулася прем’єра вистави «У пошуках Миколая» за п’єсою одеситки Оксани Присяжнюк (творчий псевдонім – Ксенія Заставська).
Редакція Одесса News поцікавилась у письменниці, як пройшла ця культурна подія в далекому Лімассолі.
Вітаємо вас, пані Оксано. Напевно, для кожного автора – це подія?
Дуже дякую. Це правда. Для мене це значна подія. Я щаслива, що за моєю п’єсою поставлена вистава.
Пані Оксано, як пройшла прем’єра і чи були ви присутньою?
На жаль, не змогла приїхати. Хоча до останнього сподівалася, що потраплю на прем’єру. Є обставини, що сильніші за бажання.
Звісно, я отримала запрошення від режисерки і керівниці театру Жанни Супруненко. Але обставини склалися таким чином, що не вдалося прилетіти до Лімассолу. Там на мене дуже чекали. Сподіваюся, що потраплю на інші вистави. Зізнаюся, що під час вистав, думками я з театром. Наче відчуваю все, що діється на сцені.
Нагадайте, будь ласка, як почалася ваша співпраця з театром. Тим більш, хоча театр Український, але знаходиться на Кіпрі.
Це майже казкова історія. Випадково я побачила під постом з відгуками про фільм «Щедрик» звернення кіпрської організації Пласт з проханням приїхати до них і розповісти про фільм. Мене тоді здивував факт того, що на Кіпрі є Пласт. Я відповіла, що зможу приїхати і презентувати книгу «Щедрик. Моя сповідь». Таким чином почалося листування з Лілією Лапєєвою, яка створила не тільки Пласт на Кіпрі, а й український освітній центр «Крила». Незважаючи на шалену втому після великої кількості презентації, бо я вже зізналася, що презентації книги «Щедрик. Моя сповідь» проходили після важкої хвороби, я не могла відмовити українцям, які з різних причин опинилися на Кіпрі. До речі, багато хто переїхав до цієї країни за кілька років до повномасштабного вторгнення.
Я взяла 14 книжок і прилетіла.
Презентація пройшла у надзвичайній атмосфері. Всі дякували за фільм, уважно слухали мою розповідь, ставили цікаві питання. Я познайомилася з пластунами, побачила, як там плетуть сітки для військових, як збирають донати.
Саме на тій презентації я познайомилася з Жанною Супрунунко. Знаєте, це не тільки талановита людина, а ще – дуже щира. Вона наче випромінює світло, яким зігріває всіх оточуючих. Жанна розповіла про театр і попросила почитати п’єсу «Такі слабкі і сильні жінки», а по можливості внести виправлення. Як з’ясувалося, писали її самі актриси, які не є драматургами. Я погодилася. Вже вдома прочитала. П’єса мені дуже сподобалася. Я обережно внесла деякі виправлення, щоби нікого не образити і ніяким чином не перекреслити чужу працю.
Відразу згадалося, як вчинили з вашим сценарієм – без вашої згоди і без вашого відома внесли якісь зміни, намагаючись привласнити ваш труд, про що ви розповіли у недавньому інтерв’ю.
Ви праві, є з чим порівняти. Я таку ницість ніколи не робила і не робитиму. Втручання у чужий труд без відома авторів — це неповага не тільки до інших, а зневага і до себе.
Як ви вже розповідали в одному з інтерв’ю, ваші виправлення сподобалися режисерці і акторам, а сама вистава «Такі слабкі і сильні жінки» пройшла з аншлагом.
Саме так. Я теж тоді не змогла приїхати до Кіпру. І керівники театру, і актриси, і глядачі дякували. Мене внесли у титри, як співавторку, хоча я ніяким чином не претендувала на це і не просила. Після цієї роботи я отримала від Жанни ще два замовлення на написання п’єс. Саме прем’єра однієї з них — «У пошуках Святого Миколая» 7 грудня пройшла на Кіпрі. Мені того ж вечора надіслали і фото, і відгуки, і грошову винагороду. Безмежно дякую, бо цю нагороду я мала можливість перерахувати на потреби 88 окремого батальйону морської піхоти. До речі, з кожної попередньої вистави «Такі слабкі і сильні жінки», де я була тільки співавторкою, теж отримувала гонорар, який передавала на батальйон.
Наскільки ми пам’ятаємо, саме у цьому батальйоні служить ваш зять.
Вже майже два місяці, як мого зятя перевели до 35 бригади морської піхоти. Але я продовжую допомагати батальйону, бо їм мало хто допомагає. Так вийшло, що волонтери буквально «розібрали» підрозділи. В багатьох є потужна підтримка, а в наших – не дуже велика. Донатять в основному ті, в кого там служать родичі, або мешканці Бессарабії. Повірте, цього вкрай не вистачає.
Для нашої родини 88 батальйон став рідним. Продовжуємо допомагати, бо не можемо зрадити хлопців. Волонтерка Оксана Кілафлі, її невістка та сестра теж допомагають саме їм, хоча чоловік Оксани вже давно служить в іншому місті. Він просто довгий час служив у цьому батальйоні.
Перепрошую, з ваших слів спливає, що ви всі гонорари віддаєте військовим, нічого не залишаючи собі?
Так. Всі свої гонорари віддаю на цей батальйон. Крім цього, ми постійно відраховуємо кошти з зарплатні чоловіка. А що робити? Хлопці за нас віддають найцінніше – своє життя. Можливо, я виглядаю якоюсь дурепою, бо нічого не заробила за ці майже три роки – ані з продажу книжок, ані з вистав, ані з призового фонду за перемоги на конкурсах і фестивалях. Але я вчиняю так, як вважаю за потрібне. І я не одна така. Таких людей багато. Хоча, на жаль, сьогодні життя в країні відбувається наче у двох паралельних світах. Хтось краде, а хтось віддає що може… Краще, напевно, це вирізати з інтерв’ю.
Коли ви не проти, я не буду вирізати. Повернемося до нової вистави «У пошуках Миколая». Розкажіть, будь ласка, чи легко було працювати над п’єсою. І яким чином вистава є інтерактивною?
Спочатку я отримала синопсис і побажання створити п’єсу на певну кількість акторів. Я трохи відійшла від синопсису. Під час обговорення з Жанною майбутнього твору запропонувала іншу зав’язку і головну героїню – дівчинку, яка не вірить у Святого Миколая. Чому не вірить? Бо він ніколи не виконує її побажання. Але ж Святий Миколай виконує бажання тільки чемних дітей, як розповідає їй бабця. А головна героїня не любить допомагати бабці, не завжди слухняна і трохи егоїстична. Бажання в неї одне — щоби мама у різдвяні Свята була вдома, а не на зйомках (мама в неї актриса). І от в ніч на Миколая у героїні з’являється можливість потрапити до казкового лісу через який пролягає казковий шлях. Йдучи цим шляхом, вона зможе потрапити на знімальний майданчик і «визволити маму». Звісно, що у такому лісі у магічну ніч дівчинка зустрічає багато казкових персонажів: одні заважають героїні, інші – допомагають. Головне, дівчинка повністю змінюється на цьому шляху – стає добрішою, чемною і вчиться допомагати іншим. Всі персонажі у виставі з українських казок, легенд, міфів. Прийшлося перечитати певну кількість літератури, вибрати героїв і попрацювати над кожним образом. Тобто, таким чином, ми ще познайомили дітей з українським фольклором. Історія вийшла захоплюючою. Писалося дуже легко, хоча раніше мені не доводилося писати казок.
Коли я закінчила створення п’єси, то запропонувала Жанні залучення маленьких глядачів до пригод, які відбуватимуться на сцені. Як, з’ясувалося, наші думки співпали, Жанна теж про це думала. Так і народилася інтерактивна вистава.
Чи не було думки поставити таку виставу в Україні?
В Україні я запропонувала цю виставу Наталі Журавльовій, яка керує Дитячою театральною студією у Луцьку, але тільки кілька днів тому. Коли їй сподобається, то наступного року поставлять теж. А от Жанна спитала в мене дозволу передати п’єсу до Америки. Її подруга збиралася поставити виставу там. Звісно, що я дала згоду. Коли чесно, я не цікавилася, чи вдалося поставити п’єсу в США. Гадаю, що коли вдалося, мені напишуть.
Чи є вже відгуки глядачів?
Відгуки є, вони дуже гарні. Мама однієї дитини навіть написала, що захотілося заплакати у певному моменті, настільки вона була вражена. Я шкодую, що не можу побачити виставу. Дивлюся фото, уявляю і хочеться самій відчути магію, яку створили актори.
Судячи з афіш, на Кіпрі планується ще кілька вистав «У пошуках Миколая» у різних містах країни. Можливо, ви ще зможете потрапити на них? Чи вас запросили виключно на прем’єру?
Перший Український театр на Кіпрі постійно мене запрошує на кожну виставу. Це ж не показ фільмів, що зняті за моїми сценаріями, куди не запросили жодного разу, якщо чесно. Що на показ «Щедрика» за участі знімальної групи, що на «БожеВільних», я напросилася сама тільки заради того, щоби побачити реакцію: як будуть викручуватися, щоби завадити моїй появі. Доволі смішно викручувалися. Можна навіть написати сценарій у жанрі трагікомедії на цю тему.
Коли б не так далеко летіти, та ще й з пересадками, і не обставини, що не залежать від мене, я би обов’язково була присутньою не на одній виставі на Кіпрі. Це щирі запрошення від порядних і чесних людей, окрім того, надзвичайно талановитих. Як тільки трохи зміняться обставини, перше, що я зроблю, я полечу до Кіпру. Тим більш, я отримала чергове замовлення від театру на написання нової казки. А ще у лютому-березні починаються репетиції п’єси, яку я теж написала для цього чудового колективу.
Якщо ваші п’єси подобаються глядачам, можливо є сенс написати п’єсу для українського театру в Україні?
Знаєте, в нас все так важко: що виставу поставити, що фільм зняти. Ми написали одну п’єсу з дуже відомою режисеркою. Це була її ідея: доволі цікава і неординарна. Головне — малобюджетна. Режисерка навіть надіслала акторам почитати. Всі були в захваті. Але… Як я зрозуміла, втілити у життя цей задум не вдалося. Причини я не уточнювала, хоча можу здогадатися. Напевно, як у кіно – фінансування тільки для «своїх».
Поки в нас таке відбувається, я розпочинаю писати нову п’єсу для Першого Українського театру на Кіпрі.
Бажаю вам наснаги.. Сподіваюсь, що колись і в Україні за вашою п’єсою поставлять виставу.
Дуже дякую.
Фотоматеріали люб’язно представлені редакції Ксенією Заставською.
