Юлиан Милкис играл сольные концерты с Торонтским симфоническим оркестром, Камерным оркестром Вивальди, Эдмонтонским симфоническим оркестром, Симфоническим оркестром Лиона, Оркестром Ванкувера, Сеульским симфоническим оркестром.
Последний год Юлиан Милкис приезжает в Одессу во второй раз. В июле кларнетист дал два благотворительных концерта с оркестром Андрея Чёрного. Один – в Одесской опере, второй – в театральном пространстве ТЕО. Летом и родился замысел приехать в Украину на годовщину войны.
И вот маэстро снова в Одессе. Снова два аншлага, один – во время концерта с оркестром ВМС в филармонии, второй – с оркестром Андрея Чёрного в Urban Music Hall. Оба выступления – подарок родному городу и знак поддержки Украины.
Перед одним из концертов с ним общалась корреспондент Укринформа Анна Бодрова.
Одесса News предлагает полную версию интервью.
— Ви народилися в Одесі, але виросли в іншій країні. Чи відчуваєте себе одеситом?
— Безумовно! Я відчуваю спорідненість із цим містом. Я тут народився. Я одесит у третьому поколінні. В Одесі народились мої батьки та батьки батьків. Але я тут не жив. Батьки працювали в Санкт-Петербурзі, й коли я народився, вони повернулися туди. У Петербурзі я прожив 17 років. Та в Одесу мене привозили регулярно на літо, я прекрасно знаю це місто і люблю його. Пам’ятаю себе в Одесі приблизно з 4 років.
Перед еміграцією з тої «чудової країни» в Канаду в 1974 році ми з батьками приїхали в Одесу на 2 місяці, хотілося лишити в пам’яті кожен будинок і кожну вулицю, попрощатися з усіма друзями. Наступні 15 років я не приїжджав до країн екс-СРСР.
— Як ви зрозуміли, що музика – то покликання?
— Ви знаєте, я не зрозумів. Я просто не мав вибору. Мої батьки – професійні музиканти високого класу. Батько – скрипаль, а мама піаністка. Скільки я себе пам’ятаю, навкруги була музика. Вибору не було. Я вчився в музичній школі з п’яти років. Спочатку грав на фортепіано, але трохи згодом опанував кларнет.
— Розкажіть, будь ласка, як вдалося потрапити у світ великої музики за кордоном?
— Я ніколи не був «вундеркіндом». У мене не було ранньої кар’єри, як у Максима Венгерова, Євгена Кісіна та Вадима Рєпіна, про яких говорили з 8-9 років. У мене була довга дорога до популярності, яка почалася приблизно з 20-ти років. Був і «голодний» період, це мій перший рік у Нью-Йорку. Щоб навчатися, я пішки ходив 50 кварталів, адже доводилося рахувати кожен цент. Влітку та восени це ще нічого, а взимку – це неймовірно холодно! Моїм учителем був Леон Русіанов, видатний професор кларнету, відомий на весь світ. Щоб потрапити навчатися до нього, треба було чекати по 6 місяців. Мене ж привели до Русіанова знайомі. Коли я вперше зіграв для нього, професор сказав, що я технічно відстаю у грі від однолітків, але все одно взявся за моє навчання. Я займався вдома по 9 годин на добу щодня, виконував усі вказівки наставника.
Мій учитель не знав про мої фінансові злидні та іноді призначав заняття останнім з усіх учнів. Після двогодинної репетиції він кликав мене випити кави та пропонував поїхати додому разом на таксі (він жив поблизу). Але я завжди відмовлявся. Згодом Русіанов здогадався, у чому справа, та взяв мене до себе «на роботу». Моя задача полягала в тому, щоб грати на кларнеті в його музичному магазині. Зарплатня була 5 доларів за годину, на той час це були чималі гроші. Розраховувався вчитель готівкою, адже я не мав дозволу на роботу.
Саме Леон Русіанов дав мені телефон легендарного Бенні Гудмена, знайомство з яким стало новим етапом у розвитку кар’єри. Я набрався сміливості та зателефонував Гудмену. Слухавку взяла його секретарка, я почав просити організувати мені зустріч з джазменом. Про поганий характер Гудмена ходили легенди, та й те, що він «недолюблював» колег-кларнетистів, було ні для кого не секретом. Але сталося диво, Гудмен сам передзвонив мені й призначив зустріч. А потім – ще одну. Так пройшли кілька місяців занять. До цього, як відомо, Бенні не брав учнів.
Стрибком у гору став виступ у «Карнегі-Холлі», тоді мені було 25. Я виграв конкурс «Artists international». Переможець отримав можливість виступити в у «Карнегі-Холлі» та отримати критику в «New York Times». Це була можливість одразу потрапити на «музичну карту». Мій дебют був вдалим, а головне – було багато розмов навколо цього концерту. Це збіглося з тим, що я на той час уже два місяці брав уроки у Бенні Гудмена. Гудмен був на генеральній репетиції, що навело багато «шухеру». Я розказав колегам музикантам, що Бенні завітає на репетицію, але мені ніхто не повірив. Адже це була неділя, та й ще дев’ята ранку. А на додачу лив дощ. Але метр прийшов.
Свого часу Гудмен зробив кілька дзвінків для просування мене кар’єрними сходами. Він назвав мене «талановитим протеже». Саме після цього мене почали запрошувати з концертами по Америці та в Європі.
Але все одно в мене не було «ривків» у кар’єрі. Не було такого, як у Анни Нетребко, яка заспівала з Дмитром Хворостовським та на неї «обвалилася» блискуча кар’єра. Це й на краще, адже раптова популярність не кружила мені голову.
— Коли ви повернулися в Одесу вже з концертами?
— В Одесу перший раз мене привіз Хобарт Ерл (художній керівник, головний диригент Національного одеського філармонійного оркестру, Народний артист України – ред.). Це був кінець 1990 року. Грали твори мого улюбленого композитора Гії Кончелі. З того часу регулярно приїжджаю з концертами.
Я пам’ятаю свій концерт у філармонії в 2007 році. Я привіз на нього своїх батьків. Одеська філармонія для мене – взагалі знакове місце. Мій тато грав тут у 17 років концерт Бетховена. Він був щасливим знов опинитися в цих стінах. Зі сцени я побачив лице батька: юнак! Він мов переродився. Взагалі батьки були щасливі знов приїхати до Одеси, адже вони, як і я, сумували за Батьківщиною.
— Ви певний час прожили в Росії, у вас залишилися там друзі? Як вони ставляться до вашої підтримки України?
— У мене всі друзі адекватні. Коли почалася війна, майже всі поїхали з Росії. Хто до США, хто до Ізраїлю, хто в Європу. Так, там залишилися й колеги, й близькі друзі, але дуже мало. Мені з ними дуже важко спілкуватися. Вони, безумовно, на боці України і їм дуже важко морально там знаходитися. Хтось не може покинути літніх батьків, хтось не має віз – тому залишаються. В мене квартира залишилася в Петербурзі. Але я туди не повернуся ніколи. А коли б навіть захотів – мене б одразу посадили за ґрати, як закордонного агента. Як людину, яка приїжджає в Україну, як людину, яка грала з військовим оркестром, як людину, яка каже правду про цю війну за межами України – і я пишаюсь цим!
— Як ви вважаєте, чи є майбутнє в української музики?
— Я вважаю, що українську музику будуть зовсім інакше сприймати у світі. Українська культура довгий час сприймалася як сателіт російської й радянської. Там російська культура була первинною, а все інше – вторинним. Але це не вторинне. І цього ніхто не знав. Навіть в Україні цього не знали, бо навчання музикантів у консерваторіях базувалося на творах російських та радянських композиторів. Якщо говорити глобально, основна музика й культура – німецька. Саме німецька музика впливала на розвиток української. Мало хто знає, наприклад, що товариство класичної музики у Львові заснував син Моцарта. Ксавер Моцарт.
— Ви якось популяризуєте українську музику?
— Так. У мене багато композицій українських авторів. Наприклад, я багато років граю музику мого близького друга, львівського композитора Олександра Левковича.
Також граю музику Олександра Родіна, автора музики й лібрето опери «Катерина». Скажу, що Родін для мене – велике відкриття. Коли я сходив на «Катерину», то просто рота відкрив. Це музика вищої категорії й вищої якості!
На комерційних концертах у США я розказую про війну в Україні. Я ношу вишиванку, прикрашаю руку жовто-блакитною стрічкою. До речі, на шиї в мене висить медальйон із гербом України – це подарунок Святослава Вакарчука, я його не знімаю.
— Як народився задум виступити в Одесі на річницю війни?
— Ідея дати цей концерт народилася ще під час мого минулого приїзду в Одесу, в липні 2022 року. Тоді я познайомився з головним диригентом оркестру ВМСУ, Любомиром Сукеником, в минулому – кларнетистом. Влітку він мені сказав, що зробив аранжування для першої частини кларнетового концерту Моцарта з військовим оркестром. А кларнетовий концерт – це, можливо, найкращий твір Моцарта, написаний за 3 тижні до його смерті. Це вважається недоторканною річчю, це ніби щось божественне. Уявіть, музикант каже, що він зробив аранжування для духового оркестру – моя перша думка була, що він не в собі. А виявилося – що це неперевершено! Для оркестру це дуже важко, бо струнні партії мають грати духові інструменти. Любомир запитав, чи цікаво мені було б зіграти таке аранжування, коли він закінчить роботу над усіма частинами твору. Я відповів, що, безумовно, так! Тож було вирішено, що я приїду у лютому та ми зіграємо Моцарта. Коли зараз ми почали репетирувати, я був у захваті! Я буду грати цей концерт і надалі з задоволенням.
— Не було страшно їхати в Україну, адже очікувалися масовані обстріли?
— Мене відмовляли приїжджати в ці дати. Казали, що будуть бомбардування. Друзі казали, що я божевільний, коли я сідав у літак ще влітку. Я не хотів сперечатися й просто клав слухавку. Але мені не було страшно, я дуже хотів приїхати сюди.
— Розкажіть про великий концерт у філармонії…
— З цим виступом вийшла ціла пригода! Коли оркестр назвав остаточну дату концерту, виявилося, що напередодні в мене заплановані виступи в Нью-Йорку. На щастя, організатори погодилися перенести концерт на день. Також довелося змінити час виступу для того, щоб я встиг на літак. Буквально на колінах благав організаторів перенести виступ на годину раніше. Концерт був запланований на 19:00, а літак – на 23:45, а бути в аеропорту треба за 2,5 години до рейсу. Після концерту я навіть не кланявся, лише помахав публіці рукою та помчався в аеропорт. Спочатку летів у Стамбул. Там зустрівся зі своєю троюрідною сестрою (наші бабусі народилися в Одесі), яка прилетіла з Ізраїлю для того, щоб ми разом відвідали Україну.
Зі Стамбулу ми прилетіли в Кишинів. Звідти на таксі доїхали до кордону, де нас зустріли друзі. Близилася комендантська година, але ми ризикнули вирушити далі, адже чим скоріше я був би в Одесі, тим скоріше можна було розпочати репетиції.
Але дива не трапилося і нас зупинили на першому ж блокпосту. Довелося підіймати на ноги друзів з оркестру, щоб розв’язати питання з пропуском. Пригода закінчилася тим, що ми у супроводі військових доїхали до міста. Кілька годин відпочинку – і почалися репетиції.
На концерт у філармонії прийшло дуже багато народу. Ми очікували аншлаг, але мої емоції були пов’язані не з кількістю публіки, а з її реакцією. З реакцією оркестру. Неймовірні тепло та єдність пронизували концертну залу. Українці – неймовірно сильний народ.
Спеціально до концерту ми з оркестром підготували кілька творів, серед них – «Епітафія» Валентина Сильвестрова та «Українська колискова» Олександра Родіна, також грали Мирослава Скорика. Ну й, звісно, аранжування Моцарта, яке перед публікою виконувалося вперше.
— Після концерту ви дали міні-виступ на світловому шоу Гері Хофштеттера. Це теж було заплановано заздалегідь?
— Цей виступ був спонтанним. Моя сестра Вів’єн, яка прилетіла зі мною, в день мого концерту в філармонії снідала в кафе та почула англійську. Виявилося, що це був Гері з командою. Він розповів сестрі, що завжди мріяв, щоб у його проєкті взяв участь музикант. Тож після концерту Вів’єн вмовила мене поїхати і зіграти під час світової інсталяції художника. Я виконав Гімн України. Нас дивилося декілька тисяч людей. Після цього виступу Гері запросив мене взяти участь у його світовому шоу в Києві. Я погодився. Там митець підсвітив будівлю Верховної Ради. До Києва мені довелося їхати на таксі, адже місця в автівці Гері не було. Але це було варте витраченого часу!
— Але на цьому ваші «гастролі» в Одесі не скінчилися. Знаю, що був ще концерт в Urban Music Hall та виступ для поранених бійців у лікарні…
— Так, я зіграв другий благодійний концерт у приміщенні простору Urban Music Hall. Вхід був безплатним. Я дуже хотів, щоби всі охочі могли прийти й послухати гарну музику, адже вона допомагає впоратися з болем, який завдає війна. Грав у супроводі оркестру Андрія Чорного. У програмі можна було почути твори видатних українських композиторів — Мирослава Скорика, «Епітафію» Валентина Сильвестрова та «Українську колискову» Олександра Родіна. Зіграли також композиції Олександра Левковича, джазмена Іллі Луштака та твори композитора Гії Кончелі. «Родзинкою» концерту була привезена зі США музика піаністки та композиторки Фаїни Луштак. Вона одеситка за походженням, але її музика до цього дня ще не виконувалася в Одесі.
Щодо виступу для поранених, це було дуже важко. Неможливо себе тримати в руках, коли перед тобою лежать хлопці з ампутованими ногами. Один з моїх слухачів у лікарні взагалі був 20-річним юнаком. Він утратив обидві ноги на полі бою, але все одно намагається жартувати. Дивовижна мужність. Спочатку я хотів зіграти щось із джазу, але коли увійшов у палату, не міг зібратися з думками. Зіграв сумне: Моцарта й Баха.
Я вважаю, що навіть якщо люди не розуміються в класиці, музика – лікує. Бо справжня музика потрапляє в саме серце. Тому й виступив для хлопців.
Виявилося, що мені легше зіграти гастролі з 20 концертів, аніж грати 10 хвилин у палаті, адже треба самому не заплакати. Бо як можна плакати перед тим 20-річним героєм, який має таку дивовижну мужність і витримку?
— Одеські художники присвятили вам мурал у Міському саду. Тепер ви – «МілКіт». Вам сподобалося?
— О, звісно! Мені дуже сподобався цей мурал, я біля нього сфотографувався. Я давно захоплювався одеськими муралами, на яких зображені патріотичні коти. Під час цього візиту в Одесу я познайомився з їх авторами. Команда художника Ігоря Матроскіна, окрім міських графіті, також камуфлює автомобілі для передової, розмальовує автобусні зупинки-бомбосховища й багато іншого. Я дуже хочу допомогти їм у цій добрій справі, тому з моїх наступних комерційних виступів в Америці обов’язково перерахую хлопцям гроші на фарбу. Її потрібно дуже багато.
Фото: Нина Ляшонок/Укринформ, Юлиан Милкис/Facebook, Думская
Больше новостей на нашем Telegram-канале: https://t.me/joinchat/UtNeW3LzPmqqxBod
