Ще задовго до старту найбільшої державної програми підтримки українського культурного продукту ми говорили з кінопродюсеркою Галиною Храпко на сторінках нашого видання про те, від чого залежатиме довіра до майбутніх конкурсів: однакові правила для всіх, відкритість рішень, відповідальність експертів, зрозумілі державні пріоритети і повна цифровізація процесу. Тоді це звучало як розмова на випередження. Сьогодні багато з цих питань уже стали предметом публічних звернень кіноспільноти.
Масштаб самої ініціативи справді безпрецедентний: 2634 подані проєкти, понад 180 експертів, публічні фінальні презентації, сотні команд з усієї країни. За шістьма напрямами 545 проєктів рекомендовано до фінансування, загальний обсяг державної підтримки становить близько 3,37 млрд грн, а разом зі співфінансуванням вартість майбутніх проєктів сягає 5,7 млрд грн. (Міністерство культури України)
Це величезний шанс для української культури під час війни. Саме тому вимоги до процедури такого конкурсу мають бути не нижчими, а значно вищими, ніж у мирний час. І саме тому сьогодні важливо не зводити дискусію до простого поділу на «задоволених переможців» і «ображених тих, хто програв». Питання, які з’явилися після першої «Тисячовесни», значно серйозніші. Вони стосуються того, чи були однаковими правила для всіх, як держава запобігала конфліктам інтересів, наскільки можна відтворити логіку експертного голосування, чому частина важливої інформації про підтримані проєкти досі фактично закрита для суспільства і чи було зроблено все можливе, аби навіть підозра в ручному втручанні була неможливою.
Ще торік, а також у січні вже цього року ми спілкувалися з пані Храпко щодо повного циклу цифровізації державної підтримки кіно. Йшлося про наскрізну систему, де фіксується кожна дія: подання документів, статус заявки, експертний висновок, оцінка, зміни, управлінські рішення, договір, виконання проєкту й кінцевий результат.
Галина Храпко тоді пояснювала: «У системі зберігається як первинна оцінка, так і всі подальші зміни, що дозволяє бачити весь ланцюг рішень. Це захищає і державу, і експертів, і заявників та зберігає довіру до результатів… Чи вигідна цифровізація державі? Безумовно. Бо прибирає ручний режим розподілу підтримки й захищає систему від персональних рішень…».
Справедливості заради: організатори «Тисячовесни» багато говорили про прозорість. Але після фіналу виникла найбільша кількість запитань саме до прозорості та неупередженості експертів.
У професійному середовищі почали обговорювати проєкти, що могли не відповідати умовам конкретних напрямів, участь самих претендентів на державну підтримку в експертних комісіях, про конфлікти інтересів, випадки відсутності передбачених конкурсною документацією матеріалів. Суспільне Культура, аналізуючи дискусію навколо програми, окремо звернуло увагу на те, що заявники одночасно могли виступати експертами, в окремих випадках виникали питання до наявності сценаріїв чи коректності кошторисів (Суспільне | Новини).
І це не зовсім суперечка про художні смаки.Бо експерту може подобатися один сценарій і не подобатися інший. Тут питання до оператора конкурсу, який не повинен був по-різному застосовувати до учасників формальні вимоги.
Одним із найпоказовіших став кейс проєкту «Алла Горська».
Наприкінці серпня кінематографісти, серед яких були й члени експертних комісій, звернулися до віцепрем’єр-міністерки – міністерки культури Тетяни Бережної з проханням комплексно перевірити процедуру та результати напряму «Ігрові фільми та серіали». Одним із приводів став саме цей проєкт. (Українське слово)
Суть проблеми проста. Якщо проєкт подається як ігровий фільм, він має відповідати вимогам, установленим саме для ігрового кіно.
За публічно озвученими обставинами, у заявці «Алла Горська» замість повноцінного літературного сценарію був інший за формою матеріал. При цьому проєкт пройшов технічний відбір, другий етап, пітчинг і опинився серед рекомендованих до державної підтримки.
Тут дуже важливо не підміняти питання. Можливо, задум блискучий. Можливо, майбутній фільм буде прекрасним. Але це не пояснює, чому до одного учасника могла бути застосована інша вимога до комплектації заявки, ніж до решти. Або якщо помилково пакет документів був поданий замість “Неігрові фільми» в категорію ігрових фільмів – то система мала б на це відреагувати. Тому кейс «Алла Горська» породжує значно ширше питання: якщо обов’язкову вимогу могли не застосувати в одному випадку, чи може система документально підтвердити, що в тисячах інших випадків технічні правила застосовувалися однаково? Саме так працює довіра. Не «повірте на слово, що все було правильно». А «ось цифровий слід – перевірте».
Шокуюча історія Ірен Роздобудько
Є й інший кейс. Ще гостріший. 1 вересня наше видання вже опублікувало розповідь Ірен Роздобудько про майже десятирічну історію сценарію фільму про Миколу Леонтовича та обставини участі конкретної експертки в оцінюванні проєкту «Прилетіла ластівочка».
Тут – уся історія безпосередньо від авторки, з іменами, датами й деталями.
Роздобудько стверджує, що у 2019 році її ім’я було використано як ім’я сценаристки в грантовому проєкті Українського культурного фонду (УКФ) щодо розробки сценарію про Леонтовича, хоча відповідну роботу для цього гранту вона, за її словами, не виконувала і гонорару не отримувала. Сам сценарій був написаний раніше – ще в 2017 році, про що свідчить свідоцтво авторського права на твір.
А у 2026 році продюсерка того проєкту – Лариса Гутаревич – стала експерткою «Тисячовесни» і брала участь в оцінюванні «Прилетіла ластівочка» – проєкту, до якого мала стосунок раніше. Виходить, що вона не заявила про конфлікт інтересів і брала участь у третьому вирішальному етапі і, як припускають автори, – голосувала «проти» проєкту про Миколу Леонтовича, його Щедрик. Авторка також повідомила державним органам обставини, які, на її думку, можуть свідчити про передачу третій особі інформації та матеріалів, отриманих у зв’язку з проєктом, зокрема даних про потенційного американського партнера.
І тут уже йдеться не про творчі смаки. Йдеться про необхідність перевірити дотримання двох принципових вимог до роботи експерта: запобігання та врегулювання конфлікту інтересів і нерозголошення інформації, отриманої під час роботи з конкурсними матеріалами. Саме тому ці обставини потребують не публічної суперечки між сторонами, а офіційної перевірки відповідно до правил конкурсу та законодавства.
14 серпня, ще до завершення фінального голосування, Ірен Роздобудько офіційно звернулася до голови конкурсної комісії напряму «Ігрові фільми та серіали» та голови Держкіно Андрія Осіпова:
«… Я не прошу для проєкту “Прилетіла ластівочка” жодних привілеїв, додаткових балів чи особливого ставлення. Я прошу лише одного: щоб “Прилетіла ластівочка” перемогла або не перемогла ЧЕСНО», – написала вона.
Але команді досі не відомо, чи було до завершення фінального етапу ухвалено будь-яке рішення щодо подальшої участі експертки Лариси Гутаревич у голосуванні. Саме фінальне голосування розпочалося ввечері 15 серпня і тривало вночі, а вже 16 серпня було оприлюднено перелік проєктів, рекомендованих до підтримки.
Професійна спільнота очікувала, що до розгляду поданих скарг і звернень не буде ухвалено остаточних рішень, які відкривають шлях до укладання договорів із заявниками рекомендованих проєктів. Однак відповідний наказ Міністерства культури України був підписаний 27 серпня та оприлюднений 28 серпня.
Дискусії не вщухають і щодо ситуацій, коли експерт сам претендує на державні гроші
Формальна участь професіоналів індустрії в конкурсі сама по собі не означає порушення. Український кіноринок невеликий. Продюсери, режисери, сценаристи працюють одне з одним, входять до професійних організацій, створюють нові компанії, об’єднуються для конкретних фільмів.
Після оголошення результатів у професійному середовищі почали зіставляти склад експертів зі списками підтриманих проєктів. Медіа також зафіксували критику через проєкти, пов’язані з членами експертного середовища та їхніми професійними колами. (LB.ua)
Сам факт того, що проєкт експерта або пов’язаної з ним особи отримав підтримку, не доводить змови, обміну голосами чи іншого порушення. Але він створює серйозний ризик для довіри до процедури. А ризики в конкурсах на мільярди гривень держава повинна не пояснювати постфактум, а усувати конструкцією самої процедури.
Бо йдеться не про умовний «один проєкт кожному експерту». Хоча є, мабуть, ті експерти, у яких нема дотичності до проєкту-переможця. Йдеться про випадки, коли таких проєктів по 3-4 чи навіть більше.
Галина Храпко запитувала на Фейсбуці: «Мені хотілося б запитати колег, які є членами європейських чи американських кіноакадемій: чи була б узагалі можливою там ситуація, коли експерти, які розподіляють державні кошти, одночасно отримують фінансування на власні проєкти у такій кількості? І як би на таку практику відреагувала професійна спільнота?».
Що сталося з голосуванням. Додаткове напруження створили повідомлення учасників та експертів у соціальних мережах про технічні труднощі під час фінального етапу й питання до механізму голосування. За їхніми повідомленнями, система, з якою працювали експерти, періодично давала збої. І тут принципове питання навіть не в самому факті технічного збою, а в тому, чи дає система можливість незалежно відновити весь цифровий ланцюг голосування і надати однозначну відповідь: ні, збій не вплинув на результат; або так, вплинув – ось де саме і ось як саме наслідки були усунені.
За що саме платить держава, що саме замовляє?
2 вересня питання «Тисячовесни» вже прозвучали з трибуни Верховної Ради. Голова підкомітету з питань культури Комітету Верховної ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики Микола Княжицький звернув увагу на недостатню відкритість інформації про підтримані проєкти й голосування експертів та закликав оприлюднити не лише назви компаній і проєктів, а й інформацію, яка дозволить зрозуміти, за що саме держава платить кошти. (Парламент України)
І це ще одна принципова точка. У відкритому доступі можна побачити назву проєкту й заявника. Але платнику податків це нічого не пояснює. Якщо держава виділяє на фільм 20, 40 чи 70 мільйонів гривень, громадянин має право зрозуміти: про що цей фільм, яка команда його створює, який загальний бюджет, яка частка держави, які ключові цілі заявлено, для якої аудиторії він створюється, який результат має бути отриманий, як цей результат відповідає стратегічному запиту держави. Цього достатньо, щоб суспільство могло оцінити логіку державного вибору.
Тому що державний конкурс – це не тільки право творчої комісії сказати «нам подобається». Це ще й обов’язок держави пояснити платнику податків, що він отримає за свої гроші.
І ось тут цифровізація могла вирішити багато чого
Повернімося до січня 2026 року, де ми говорили на сторінках нашого видання. «Заявник подає пакет документів через електронний кабінет, бачить статус проєкту, отримує офіційні повідомлення й веде офіційне листування з державною інституцією», – описувала Галина Храпко модель, яка могла б слугувати орієнтиром у питанні прозорості та неупередженості ескпертів.
Бо тоді кожен учасник міг би бачити усі етапи своєї заявки. Знати, коли й ким вона перевірена. Після технічного етапу система фіксує відповідність комплекту документів. Експерт отримує проєкт через автоматичне жеребкування. Оцінка зберігається з часовою міткою. Якщо експерт заявляє конфлікт інтересів – це видно в історії проєкту.
Якщо змінюється оцінка – зберігається і перша, і нова. Після голосування неможливо «перетасувати» результат непомітно, тому що будь-яка зміна залишає слід. Після завершення конкурсу система автоматично формує рейтинг. Учасник отримує експертні висновки у власному кабінеті.
А суспільство бачить передбачену законом відкриту частину заявки, бюджет, розмір підтримки, склад команди і кінцевий результат. Тоді більшість нинішніх суперечок просто не виникла б. Не тому, що всі були б задоволені. А тому, що ті, у кого виникають сумніви щодо прозорості конкурсу, бачили б перед собою не зачинені двері, а процедуру.
«Тисячовесна дуже потрібна державі. Не дайте зіпсувати хорошу ідею непрозорістю, нерозглянутими зверненнями й безвідповідальністю тих, хто мав гарантувати чистоту процедури», – звернулася кінопродюсерка Галина Храпко до віцепрем’єр-міністерки з гуманітарної політики – міністерки культури України Тетяни Бережної.
Її логіка проста: те, що ще можна виправити до укладання договорів, треба виправити зараз. Те, що неможливо змінити в межах чинної процедури, – врахувати до наступного конкурсу.
Кінопродюсерка запропонувала сім конкретних рішень, які б повернули довіру до першої президентської ініціативи, дати можливість більшій кількості команд працювати під час війни, а державний портфель поповнити тими проєктами, які його посилять.
«Перше. Результати експертного голосування сприймати як рекомендації, а не як безумовне зобов’язання до фінансування. При формуванні фінального переліку мають бути враховані державні пріоритети, суспільна значимість, культурна та виховна цінність проєктів, їхній потенціал працювати на українську ідентичність, інформаційну стійкість та міжнародну присутність України.
Друге. Встановити диференційовані граничні обсяги державної підтримки для різних категорій аудіовізуальних проєктів – з урахуванням формату, масштабу та об’єктивної виробничої складності. Державне фінансування має відповідати реальній потребі виробництва.
Третє. До остаточного рішення перевірити заявників, які раніше вже отримували державне фінансування. Якщо попередні проєкти не завершені, строки неодноразово переносилися або зобов’язання перед державою не виконані – це має враховуватися при наданні наступних державних коштів.
Четверте. Відкрити експертні оцінки та висновки по всіх проєктах і опублікувати загальний рейтинг. Після завершення державного конкурсу не повинно залишатися інформації, яку суспільству пропонують просто прийняти на віру.
П’яте. Запровадити принцип «одна хлібина в одні руки»: один заявник – один підтриманий проєкт в одному напрямі. Це дозволить не концентрувати державний ресурс в одних руках, а запустити більше виробництв і дати роботу більшій кількості команд.
Шосте. Провести службове розслідування всіх зафіксованих випадків можливого конфлікту інтересів, приховування такого конфлікту, розголошення конкурсних матеріалів та інших порушень. Якщо факти підтвердяться – має бути персональна відповідальність. Як мінімум – тривалий недопуск до будь-яких експертних і конкурсних рад у сфері культури. Це нарешті розірве ланцюг безкарності й звичне мислення: «Так завжди було – і мені за це нічого не було».
Сьоме. Кошти, вивільнені завдяки обґрунтованим лімітам та обмеженню кількості проєктів в одних руках, спрямувати на наступні сильні проєкти відповідно до рейтингу. Більше виробництв – це більше працюючих компаній, більше зайнятих спеціалістів.
І найважливіше!
Ми зараз говоримо не про чиїсь особисті гроші, а про кошти платників податків країни, яка воює. Під час війни бюджетна гривня має вагу значно більшу за її номінал. У ній є праця тих, хто тримає економіку, і кров тих, хто тримає країну», – резюмувала Галина Храпко.
І, мабуть, у цьому головна логіка всієї дискусії.
Прозорість потрібна насамперед переможцям
Може здатися, що відкриття оцінок, бюджетів, експертних зв’язків і рейтингів вигідне лише тим, чиї проєкти не були рекомендовані для підтримки державою. Але переможцям це потрібно, можливо, навіть більше. Тому що сьогодні поруч із десятками очевидно сильних, суспільно важливих проєктів у публічному просторі виникають підозри щодо всього конкурсу. А це несправедливо вже щодо тих команд, які чесно пройшли процедуру і заслужено отримали підтримку. Є лише один спосіб захистити їхню репутацію. Не просити суспільство повірити, що все було чесно, а показати це.
І все ж один фільм як лакмусовий папірець першої Тисячовесни
Саме тут повернімося до «Прилетіла ластівочка». Не тому, що один непідтриманий проєкт важливіший за сотні інших. А тому, що іноді один кейс дуже точно показує, навіщо взагалі створювалася програма «Тисячовесна».
«Прилетіла ластівочка» – художній фільм про Миколу Леонтовича, його мелодію, яку знають в усьому світі з перших нот. Сценарій створений відомою письменницею й кіносценаристкою Ірен Роздобудько. Проєкт був підтриманий американськими продюсерами, мав співфінансування, режисером майбутнього фільму мав стати Тарас Ткаченко: «Чорний ворон», «Гніздо орлиці», «Мама» та інші фільми.
16 серпня Міністерство культури оприлюднює списки і стає зрозуміло, що експерти напряму «Ігрові фільми та серіали» не рекомендують «Прилетіла ластівочка» підтримати державою. За іронією долі, через 4 дні на міжнародний лід повертаються російські фігуристи під музику Миколи Леонтовича, і цим самим привласнюють собі всесвітньовідому мелодію. Мелодію українського композитора, якого вбив агент радянських спецслужб. Росія століттями робила з українською культурою приблизно одне й те саме: знищувала її носіїв, переписувала біографії, забирала імена, твори, історії, а потім користувалася ними як власними. І тому українська відповідь на танець на льоду російських спортсменів під музику Леонтовича мала б бути не черговим обуреним дописом. Вона могла б бути значно сильнішою. Великим українським фільмом для світу. Про людину, яка написала мелодію, відому сьогодні на різних континентах. Про композитора, якого вбила радянська система. Про спробу забрати не тільки його життя, а й пам’ять. І про дивовижну історичну помсту, коли музика жертви переживає вбивцю, перетинає океан і стає безсмертною… Саме таким команда бачить майбутній фільм «Прилетіла ластівочка».
Держава цілком має право вирішити, що є сильніші проєкти. Вона має право не підтримати навіть дуже відомого автора. Вона має право помилитися у творчому виборі – це також частина будь-якої експертної системи. Але вона не має права залишати сумнів у чесності самого способу, яким це рішення було ухвалено.
Культура під час війни справді є зброєю. Але довіра до держави, яка цю зброю обирає, – теж.
Матеріал підготовлено на основі відкритих даних, попередніх публікацій видання, матеріалів українських медіа та соцмереж.
Микола Токаренко