Одеська письменниця і сценаристка Ксенія Заставська (Оксана Присяжнюк – справжнє ім’я) повернулась з Кіпру, де взяла участь у першому читанні своєї нової п’єси.
Після повернення до Одеси кореспондент Одеса News зустрівся з письменницею.
Пані Оксано, вітаю вас. Перший Український театр на Кіпрі розпочав репетиції вашої п’єси «Миколай VS Грінч». Уже сама назва обіцяє незвичну зустріч. Як народилася ця історія?
Щиро дякую вам за увагу. Цю п’єсу я написала ще влітку на замовлення театру, а щойно повернулася з Лімассолу, де відбулося її перше читання. Зустрілася з режисеркою Жанною Супруненко, директоркою Освітнього центру «Крила» Лілією Лапєєвою та познайомилася з Натою Колосок, яка виконуватиме роль Грінча. Під час таких зустрічей цікаво спостерігати, як написана історія оживає, як пропонують власне бачення персонажів.
В основі п’єси – свято Святого Миколая та пов’язані з ним українські традиції. Однак мені хотілося знайти для них новий казковий сюжет. Частину персонажів я відшукувала у старовинних легендах і народних піснях, інших довелося вигадувати, тому навіть на тих дітей, які вже добре знають українські казки, чекатимуть несподівані знайомства.
А як серед українських казкових персонажів опинився Грінч?
Спочатку в п’єсі була пані Нудьга – вигадана мною героїня, яка не любить свят і веселощів, хоча назвати її злою я б не могла. Саме ця нелюбов і робила її супротивницею Святого Миколая. Під час читання колектив театру запропонував замінити Нудьгу на Грінча: дітям він уже знайомий із мультфільмів, отже, вони швидше його впізнають і зрозуміють. При цьому, англійською словом grinch називають людину, яка не любить святкувати, дратується через чужі веселощі або псує зимові свята. Тому це фактично синонім нудьги. А в цій п’єсі – характери Грінча і Нудьги є абсолютно однаковими, як і мотивація їхніх дій. Сподіваюся, що дітям будуть цікаві нові пригоди знайомого персонажа, який цього разу зустрінеться не з Сантою і Святом Різдва, а зі Святим Миколаєм і потрапить у світ українських традицій.
Це вже третя ваша дитяча п’єса для цього театру? Чим вона відрізняється від попередніх?
Ні, це четверта п’єса. У кожній я намагаюся знайти іншу історію та інших героїв, адже діти приходять до театру по нові враження.
У 2024 році з’явилася п’єса «У пошуках Миколая» про дівчинку, яка вирішила, що Миколая не існує, і напередодні його свята потрапила у вир казкових пригод. Поруч із нею діяли персонажі українських казок, віршів і легенд.
Поштовхом до цієї історії стала розповідь відомої акторки про донечку, яка завжди чекала на неї зі зйомок і особливо мріяла, щоб на свято Миколая мама була вдома. Мене зворушило це дитяче бажання, з якого й почав складатися задум п’єси.
У 2025 році я написала «Зустріч літа» і змогла побувати на прем’єрі. Для авторки це особливий досвід: бачити реакцію дітей різного віку, чути, як вони відповідають акторам, спостерігати, що їх захоплює. У цій виставі теж були герої наших казок і легенд, але я добирала їх так, щоб вони не повторювали попередню історію.
2026 року я написала п’єсу «Коза-дереза 2:0». Це був цікавий досвід, адже вперше я працювала над п’єсою за мотивами української народної казки. Завдання полягало в тому, щоб зробити історію сучасною, зберігши основних героїв і додавши нових персонажів, ближчих і зрозуміліших сьогоднішнім дітям. Тоді я уявила дітей, які приїздять до баби з дідом у село й уперше стикаються з речами, незвичними для міського життя. Так п’єса набула й пізнавального характеру, водночас зберігаючи головне, закладене в народній казці: не брехати, цінувати чужу працю та захищати слабших. Але я додала ще одне питання: чи завжди варто пробачати? Відповідь на нього діти мали знайти самі. При цьому в п’єсі було багато гумору та бешкету. На жаль, приїхати на прем’єру я тоді не змогла, тому записала відеозвернення, яке навіть стало візитівкою вистави.
А в «Миколай VS Грінч» з’являється вже інше зіткнення характерів, навколо якого розгортаються пригоди.
Дякую за уточнення – чотири дитячі п’єси за два роки. Чи впливає на вашу роботу те, що глядачі цих вистав – українські діти, які живуть далеко від дому?
Писати для дітей, які знаходяться далеко від Батьківщини – це окрема відповідальність. Я вже розповідала і хочу нагадати, що Перший Український театр на Кіпрі створений на основі українського осередку – Освітнього центру «Крила», де є українська школа, Пласт.
Я теж намагаюсь допомогти зробити все, щоби діти не забували українських традицій чи знайомились з ними, якщо виїхали зовсім маленькими, бо повномасштабне вторгнення триває п’ятий рік. Багато дітей сьогодні зростають на чужих землях, але це необхідно для їхньої ж безпеки.
Вистави Першого Українського театру на Кіпрі завжди йдуть українською мовою. Крім того, вони інтерактивні: маленькі глядачі спілкуються з акторами та беруть участь у тому, що відбувається на сцені. Вони знайомляться з казковими героями, а разом із ними зі звичаями та святами. Таким чином теж підтримується живий зв’язок з Україною навіть за тисячі кілометрів від неї.
Чому ваші п’єси ставлять лише на Кіпрі? Чим можна пояснити відсутність інтересу до них з боку театрів в Україні?
Моя співпраця з кіпрським театром склалася завдяки конкретним пропозиціям і спільній роботі. Іншим театрам я своїх п’єс не пропонувала. Тож причина доволі проста: про таку можливість я досі всерйоз не замислювалася. Ваше запитання – добрий привід це зробити.
Ваша співпраця з Першим Українським театром на Кіпрі почалася, наскільки нам відомо, не з дитячих вистав. Чи ви не отримуєте пропозицій написати п’єсу для дорослих?
Саме так, моя співпраця з цим чудовим театром розпочалась, коли на прохання режисера і директорки театру Жанни Супруненко я дописала п’єсу «Такі сильні, такі слабкі жінки». У ній ішлося про українських жінок, які через війну мусили переїхати на Кіпр.
Ви наче відчули, що під час мого візиту виникла попередня домовленість щодо сценічного втілення сценарію «ДіПі. Актриса», який здобув дванадцять міжнародних нагород. Але поки зарано говорити про те, що вистава буде поставлена. Мені потрібно написати саму п’єсу й зрозуміти, якою ця історія може бути на сцені: вдалий кіносценарій ще не означає, що його можна просто перенести до театру.
Що вас приваблює в можливості перетворити сценарій «Актриса» на п’єсу? Напевно, сценарій, який має міжнародне визнання, знову програв в Україні на конкурсі «Тисячовесна»?
Почну з другої частини вашого питання: Ні, сценарій не програвав на «Тисячовесні». Ми просто його не подавали. Вирішили з продюсеркою Валерією Іваненко, що, поки не маємо закордонних партнерів, не можемо під час війни просити в держави значне фінансування на історичний фільм, події якого охоплюють 1938–1946 роки. Потім, коли побачили, які бюджети закладали інші компанії у проєкти, що не були історичними, пожалкували. Потрібно було подати. Хочу підкреслити, що проєкт «Актриса» жодного разу не програвав на українських конкурсах. Навпаки, двічі вигравав на пітчингах Держкіно: посідав третє і сьоме місця у різні роки, але з різних причин фінансування не отримував. Яка робота над кінопроєктом зараз триває, я не маю права розголошувати. Єдине, що можу сказати: наразі ми розглядаємо також роман і радіовиставу за мотивами сценарію. В принципі, на сьогодні вже багато прикладів того, що спочатку створюються сценарії, а після – романи і п’єси.
Щодо першої частини вашого питання: театр уже є частиною цієї історії, тому мені цікаво знайти для неї сценічну форму, зберігши сюжетну лінію. Якщо п’єса вийде, можливо, запропоную її й театрам в Україні.
Ви пишете сценарії, романи, п’єси. Над чим цікавіше працювати Вам, як авторці? І над чим Ви працюєте зараз?
Мені цікаво все, але найближчими, звісно, залишаються романи. Коли пишу роман, я відчуваю найбільшу свободу: можу йти за своїм задумом, розгортати події в різних країнах і епохах, заглиблюватися в думки героїв, простежувати, як народжується почуття чи визріває рішення, яке змінить усе їхнє життя. Іноді саме те, що людина приховує від інших або навіть від себе, стає найцікавішим у її історії, а в романі я маю можливість поступово це розкрити, обираючи власний ритм і спосіб розповіді.
Працюючи над сценарієм, я вже від початку мушу думати, як написане можна буде відтворити на екрані: які сцени вимагатимуть значних коштів, де виникнуть технічні труднощі, скільки знадобиться локацій та інше. Навіть дуже вдалий епізод може виявитися надто дорогим для майбутнього фільму, і тоді доводиться шукати інше рішення, яке збереже його зміст та емоцію.
П’єса теж має свою специфіку, адже історія повинна жити у сценічному просторі, де особливої ваги набувають діалог, зіткнення характерів і взаємодія акторів. Це захоплива робота, яка потребує винахідливості, проте має доволі чіткі рамки. Саме тому в романі я можу найповніше розгорнути задум, не вирішуючи водночас, як його зняти чи поставити на сцені.
Зараз разом із продюсеркою Наталією Делієвою готуємо короткометражні фільми для альманаху «Війна без війни» про життя в умовному тилу, який називаємо саме умовним, бо безпечних місць у країні, на жаль, немає. Перші дві стрічки, «Віддалені наслідки» та «Безпечна робота», вже готові, наступні дві плануємо знімати власним коштом і за допомогою партнерів; режисерів визначили, зараз шукаємо фінансування. Сценарій п’ятої стрічки теж готовий, але до роботи над нею зможемо перейти лише після завершення попередніх.
Пишу новий роман, хоча працювати в Одесі під час постійних вибухів і відключень світла непросто. А найближча театральна подія, на яку чекаю, – зустріч дітей із героями «Миколай VS Грінч».
Ви плануєте відвідати прем’єру?
Я б хотіла, але поки не впевнена, що вдасться. Головне, щоб дітям сподобалася вистава. Для мене також важливо, що свій черговий гонорар і подарунки, які отримала на Кіпрі, я вже передала для 35-ї бригади морської піхоти. Адже саме завдяки нашим захисникам я можу жити й творити.
Дякую вам за розмову й за постійну підтримку наших захисників, яким ви віддаєте всі свої гонорари. Разом до перемоги!
Микола Токаренко, Одеса
Фото люб’язно надано редакції Оксаною Присяжнюк
Підписуйтесь на наш канал в Telegram: https://t.me/+K3QIJDVwDQhmNDMy